Блискавиця Перунова

- Страта прилюдна лише збурить чернь, - мовив мніх суворо, - чи мало у тебе порубів, княже? Зроби так, аби зник той чоловік, наче й не було його. Так і милосердя проявиш, не проливши крові, і люд заспокоїться з часом.

Звелів Ізяслав Туці взяти з собою кількох дружинників і схопити волхва, нічого не говорячи Коснячу. Тука наказ вислухав, але мовив до сина свого Стаха, і небожа Іванка Чудиновича, котрий рвався помститись за батькову смерть:

- З порубу часом виходять, згадайте бо Всеслава! Він зникне, волхв отой, так, що й сліду не залишиться, але не у порубах княжих!

Коснячу підкуплений челядинець доніс про цю розмову, і наказав воєвода людям своїм стежити вже за Тукою з родичами.

Вогнедар же йшов якось увечері берегом Дніпровим, а супроводжували його вірний Полісун та ковальчук Чорнота, котрий став поводирем сліпому віщуну, і шанував його безмірно. Хлопець перший помітив небезпеку і скрикнув голосно:

- Вершники, Віщий! Тука, брат Чудинів, з родичами! А за ними – сам воєвода! Ой, лихо!

- Тікай, друже! – озвався Вогнедар, видобувши меча.

Та не побіг Чорнота, а підхопив з землі ломаку:

- Я не покину вас, Віщий! – вигукнув, - рятуйтесь! Вовк виведе вас, а я їх затримаю!

- Ти – русич, - сказав Вогнедар з усміхом, - але втекти я не встигну. Та й не личить Перуничу бігати від суздальських псів! Вовк навіть сліпий ще може перегризти горлянку… Вірно, Полісуне?

Косняч обігнав суздальців і над’їхав першим. Лице старшого Борича схоже було на обличчя нагло померлого.

- Сину! – скрикнув, - що ти коїш оце? Для чого говориш речі, від яких ворохобиться люд київський?

- Боги говорять вустами моїми, - спокійно озвався сліпець, - я – лише голос Прави…

- Біси ними говорять, синку! – трохи не плакав Косняч, - іди з Києва геть, бо більше захищати тебе я не в змозі!

Тут наскочив Тука зі своїми людьми:

- Набік, воєводо! – крикнув, - маю я наказа таємного, аби й сліду не лишилося від цього чоловіка!

Заніс меча Перунич, рухаючись на голос ворога, але той випередив його і вдарив списом у груди.

Мов блискавка сіра, метнувся Полісун, вчепився в ногу Туці, але не втримався і зірвався. Чорнота ж ухопився за спис Чудиновича, стягнув вояка з коня, та й так і покотилися вони обидва у Дніпро з урвиська.

А Косняч зіскочив з коня і кинувся до сина, що, заллятий кров’ю, відступав поволі до берега Дніпрового.

- Синку! - зойкнув воєвода, - синку!

- Знайшов мене таки спис отой! – поволі вимовив Перунич.

Тоді підняв обпалене лице до неба, що дихало грозою близькою.

- Тобі, Перуне! – вишептав і ступив ще один крок – у небо…

За спиною Косняча розляглося протягле вовче виття…

***

Наступного дня дідо Сулиця та ковальчук Чорнота, котрий відбувся зламаною шуйцею, довго блукали понад річкою, розшукуючи тіло Перунова воїна, аби пристойно поховати, але так і не знайшли. Полісун допомагав їм у пошуках, а як зрозумів невдачу, то засумував, ліг на тому місці, звідки кинувся у Дніпро Вогнедар, та й здох, ні разу більше не ворухнувшись.

Косняч Борич постригся в ченці.

Ще через два літа, опісля того, як зник безслідно віщун, молодші брати-Ярославичі змовились проти князя Ізяслава і вигнали його з Києва геть. Князем же Київським став Святослав Чернігівський, та недовго княжив він – всього три літа. Помер Святослав, захворівши тяжко, Ізяслав же знову прийшов до Києва з ляхами, і відступився Всеволод, третій брат, та й пішов до Чернігова.

Син же Святослава-небіжчика, Олег, якого Всеволод вигнав з Чернігова отчого, звернувся до кипчаків по допомогу. І рушили половці ордою по землі Сіверській, палячи й грабуючи. На річці Сожиці сталася битва неправа і розбито було дружину Всеволодову. А скільки люду побрали половці у неволю, про те й думати було страшно.

Так почалася погибель онуків Дажбожих від коромол княжих.

А у Вишгороді малий Сяйвір, що не раз дивував усіх розумом та пам’яттю, якось грався біля Батуриної хати, коли зупинився біля нього подорожній непевного віку в білій одежі, з гуслами через плече, та мечем біля поясу.

- Як звешся, дитино? – спитав лагідно.

- Сяйвір, син Вогнедарів, онук Межиборів, правнук Гатилів з роду Боричів, - чітко відповів хлопчина.

Схилився подорожній і побачив на шиї хлопчика оберіг з вовчою головою.

- Звідки це у тебе? – запитав.

- То батька мого, Вогнедара, - відповів хлопець, - він був воїном Перуновим, і наймудрішим у світі!

- Я теж служу Богам Давнім, - мовив подорожній замислено, - і вони привели мене сюди, аби мав я кому заповісти знання пращурів.

- А ви не батько мій? – спитав хлопчина з раптовою надією.

Похитав головою чоловік:

- Ні, дитя моє, але можу стати твоїм навчителем. Бо не повинна зникнути пам’ять. Ми бо онуки Дажбожі…

- І не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів! – вимовив хлопчик наче молитву.