Блискавиця Перунова

Так боялися Коснячеві підлеглі грізного воєводи, що й думати не насмілювались, аби наказа того порушити. А з весною – пішов таки з Києва Перунич. Ходив він по весям і градцям довколишнім у супроводі вірного вовка й продовжував оповідати усім, хто хотів його слухати, про часи прадавні. Лише Вишгород обходив, бо боявся, що стежать таки за ним, і стерігся навести княжих людей на Батуру з родиною.

“Дитя мусило народитись у зиму, - думав юнак, вслухаючись у шерехи довкілля, - мій син на цій землі…Хоч би торкнутись до рученят малесеньких, а тоді можна і вмерти…І донечку я теж кохав би, а назвав би Калиною…Та краще б усе-таки син, аби не зник з цього світу рід мій…”

Хотів проститися Перунич з сином і коханою, бо передчував загибель свою. Дивні ввижалися йому сни, сни у Наві, і в снах тих віщунських лихо нависло над Руссю. То снилося йому, що проти Хорсиці розлігся змій на березі Дніпровім, ріку хвостом перегородивши, а диханням отруйним своїм занечистивши повітря. І багряними стали води древньої річки, бо отрута змієва стікала Дніпром до моря. То ввижався йому мертвий ліс з почорнілим листям, і яблуні з отруйними плодами, а довкола цього – срібний полин у людський зріст…То бачив він дивні битви, в яких наче й перемагали русичі, зодіті у незвичні строї, але з чубами, наче всі були воїнами Перуновими, та опісля перемоги звитяжної опинялись ще у гіршій неволі, ніж до того були. А Далебор Віщий стояв ніби поруч з ним і говорив сумно: ”Навіть ім’я наше дісталося чужинцям як здобич…”А то споглядав юнак, жахаючись душею, як князі, що носили дзвінкі імена воїнів, приводили степових вовків-кочівників собі у поміч, аби при владі утриматись, а розплачувались за це люди руські, котрі ставали бранцями половецькими, князі ж говорили зневажливо: ”Це лише смерди…” І знову страшного зимового дня захлинався кров’ю Київ під ударом люду невідомого, і бились на смерть городяни й невеличка залога, аж поки Десятинна церква не поховала під собою останніх….

“Треба говорити про це вголос, - міркував Вогнедар, сидячи вночі біля вогнища, і насолоджуючись теплом вогню, - а як треба – то й кричати на площах! Не має значення, коли прийде така страшна Ява – нині, чи через тисячоліття! Ми в змозі зупинити це нині, бо зв’язане минуле, теперішнє й майбутнє! Прийде така Ява, якою ми її зараз робимо! Я повернуся до граду, і говоритиму про це, аж доки смерть не стулить вуста мої…”

І одного дня почав таки юнак, не в силах змагатися з духом своїм, зраненим видіннями, питати у весях шляху на Вишгород, аби проститись з найдорожчим, що мав він у цьому світі.

***

Батура-дереводіл тим часом жив у передмісті Вишгороду. Втратив чоловік усе добро своє, але духом не впав і вже зліпив собі сяку-таку хатину. Назвався він перед сусідами просто Туром, і роботу поденну собі знайшов. Про доньку ж, що таки завагітніла опісля тої, єдиної ночі з коханим, оповідав з належним сумом, що чоловік її, дружинник, подався за Всеславом у Кривичі, покинувши жону на безталання. Люди вірили, співчували, і більш ні про що не розпитували.

Узимку народився онучок Батурин. Дереводіл і раніше бачив як змінилася його ніжна донька, наче і дух свій незламний разом з дитям передав їй Перунич. Ніщо не могло скаламутити спокою її до пологів, а біль терпіла Поляна мовчки, як поранений воїн, на великий подив запрошеної до породіллі сповитухи. Коли ж з’явилося хлоп’я на світ, то стала йому найніжнішою матір’ю, але не називала інакше як дитятком і заборонила Світані нести онука до церкви.

- Батько, - сказала при тому, - сам дасть ім’я сину. І ще сказав Вогнедар, що має дитя його вибирати, яким Богам служити, уже дорослим ставши.

Світана жалілася Батурі, але той сказав становчо:

- Це син жерця, тож не будемо сердити Богів Древніх. А то ще вроки якісь наведемо на дитину.

- Та як же, - плакала Світана, - назве дитину чоловік її невінчаний, коли його і в живих-то нема?

Звістку про те, що загинув Перунич, приніс Батурі один з втікачів, котрий пізніше за інших вибрався з Києва і бачив на власні очі ромейські кари на площі.

- Це був чистий жах, - оповідав киянин, - Косняч з Мстиславом-княжичем лютували, наче скажені пси! Тебе, дереводіле, шукають і досі. Отой волхв молодий, що так добре пісень співав, бився ще ліпше, ляського трупу, кажуть, цілі гори наклав, але й сам до полону потрапив. І казали люди, що катував його Косняч вогнем і залізом, аби розповів він, куди ти подався. Дуже бо лютий на тебе тисяцький, за те, що ти на його місце став.

- Не чув, чи живий ще Перунич? – спитав поблідлий Батура.

- Не знаю, - мовив ремісник, - та смерть була б йому порятунком. Бережися, дереводіле, може краще тобі піти з Вишгороду. Яким не є той чоловік, але не твердіший за розпечене залізо.