Блискавиця Перунова

- Куди ж підеш ти поночі, - запитав Батура, затримавши його біля хвіртки.

- Мені однаково нині, - мовив юнак, - а Полісуну краще вести мене крізь ніч. А йду я до Києва, батьку. Якщо зостанусь живим – то може ще навідаюсь.

- Іди, - мовив сумно дереводіл, - незламна душе…Страшні треби вимагає з людини Бог пращурів наших…Ти все поклав на жертовник, лишилося тільки життя покласти. Великим чародієм був Далебор-волхв, бо викликав тебе з минулого, аби знали люди, якими були предки їхні…

- Нехай не каже ворог, що нема у нас доблесті, - відмовив Вогнедар словами пісні, - ви ж теж такий, батьку, і Білозір, і Сулиця, і навіть Рогволод…І завжди житиме в душах людських прадавня сила Перунова, навіть в часи найстрашніші.

А вже на вулиці мовив:

- Скажіть, батьку, якось Поляні, що хотів би я, аби Сяйвіром звали сина нашого…

- Добре, - сказав Батура над силу, - будь спокійним…

А зранку Поляна почала питати за гостем.

- Снився мені Вогнедар цієї ночі, - сказала, - і зрозуміла я, хто сліпець отой…Лихо мені, бо не пізнала я лада одразу! Де він, батьку? Куди пішов?

- Пішов муж твій своїм шляхом, доню, - мовив сумно дереводіл, - а дитя своє велів назвати Сяйвіром, бо чимось дороге йому ім’я таке.

- Він не повернеться, - сказала Поляна впевнено, - краще б осліпли очі мої, бо не пізнала я в зраненім тілі душу коханого…

- У тебе є син, - нагадав Батура, боячись, аби не захворіла з розпуки молодиця, - у сина – його обличчя…

- Сяйвір, - повторила Поляна, - син Вогнедарів, онук Межиборів, правнук Гатилів, Борич же з роду… І ми з ним чекатимемо на батька поки й життя мого.

***

Вогнедар же повернувся до Києва, як і хотів. Вже не співав він пісень, а оповідав людям про видіння свої, і закликав до відновлення віри прадавньої, як до останнього порятунку. А час був скрутний, знову бо пішли у набіг кипчаки, і бачили їх недалеко від Києва, під Нятином. Ізяслав же князь як завжди вагався, чи йти воювати, чи ні, про те ж, аби рать збирати для відсічі, і думати не хотів. Тож і ходили люди юрбами за сліпцем з гуслами, а він, зібравши людей багацько, оповідав піднесено:

- Се я видів сон у Наві! Страшно зміниться світ! Змішаються усі народи, і не знатимуть ні батьків, ні дідів…Дніпро не тектиме вільно, і отруйними стануть води його! Не буде вже землі Руської, а стане замість неї наче теперішня Грецька земля, де потолоч усяка паплюжить ім’я давніх еланів! Раби тут житимуть, не родовичі, і всякого чужоземця паном звати стануть! А ті, хто люд захищати має, зніматимуть з нащадків ваших останню сорочку! Не встигнете звикнути до святощів грецьких, як князі ваші переймуть святощі люду латинського, а опісля запанують над вами дикуни з Півночі, котрі навіть ім’я ваше привласнять собі як здобич! І люди вашої крові служитимуть чужоземцям вірою й правдою, і любитимуть ворогів своїх щиро, і вбиватимуть родовичів навіть за те, що ті слова вимовлятимуть так, як ненька навчила, а не так, як велить чужоземець! А коли вам байдуже до нащадків – то подивіться на половців біля порога і зрозумійте долю свою!

- То що ж нам робити, волхве? – запитували збурені люди, - як позбутись прокляття такого?

- Згадайте добрі старі часи, - відповідав Перунич, - покличте на допомогу Вишніх! Вони почують, і прийдуть, і стануть на чолі раті! І ми будемо русичі, ми, а не вороги наші! Не оглядайтесь на князів нинішніх, бо пішла у землю кров Святославова! Є серед вас і князі і воєводи, згадайте хоч би Батуру з Білозіром! Не мовить Перун, що всяка влада від Бога, лише тих володарів підтримують Вишні, котрі живуть за законом Прави!

Ще більшою стала смута між киянами. Одні, над грізним віщуванням задумавшись, годували сліпця й переховували, і ладні вже були й до нової ворохоби. Інші ж пересміювались і казали до Вогнедара:

- Лихий грає тобою на погубу тобі!

- Що таке погибель для того, хто бачить безодню, над якою висить Русь! - відповідав Перунич, бо певен був у правдивості видінь своїх, - Сеї весни не з’явилось листя на Прадубі, помер Великий Дуб з Хорсова острова, а дубки ледве пробивають землю! Поможіть вирости дубам новим, і захистять вони вас від вітрів зі степу! Бо без захисту цього погине життя Дажбожих онуків з вини пихатих володарів, котрі святощів рідних не маючи, видадуть вас ворогам на поталу!

Косняч, якому доносили вивідачі про волхва і його пророцтва, давно зрозумів, хто це, але все ще тягнув час, хтозна на що сподіваючись. Аж прогнівався Ізяслав на свого тисяцького, а тут ще прийшов ігумен Печерський з черговою скаргою на волхва, котрий баламутить місто.

- Звелю схопити і стратити сліпця того! – вигукнув гнівно Ізяслав, - хоч і не караю я смертю, але всі межі перейшов сей чоловік! Косняч же є йому родичем, і покриває ворохобника.