Читаем Блискавиця Перунова полностью

- Але вона й Люта не любила! – не втримався Вогник, - вона нікого не любить!

- І таких навідує Лада, - зітхнув Далебор, - тільки іноді запізно.

- А ви когось кохали, Віщий? – раптом вихопилося у юнака.

- Я? – перепитав волхв аж розгублено, - я? Кохав…

- А ким вона була?

- Дочкою відьми, - ледь всміхнувся Далебор, - кого ще може кохати Перунич? Мати її невимовної сили відунка була. Аби не хрещення оте криваве – стати б їй Великою Волхвинею Київ-граду. А так вони ховалися у лісовій весі. Коли я приблукав туди, мати дівчини була вже тяжко хвора. І аби я лишився там…

- Але ви не лишилися?

- Ні, Вогнику. Пішов, аби дістатися до Руяну. За долею Русі. Я тоді не вірив, що повернуся живим.

- І більше ви її не бачили?

- Ні. Але намагався знайти, бо ніколи не забував. Мав я на Руяні жону, і рід свій зоставив у венедів. Та, як повиростали сини, подався знов на береги Дніпрові. Довгим був мій шлях, однак я таки повернувся. І спізнився… Вона загинула. Оповідали, що й онуків уже мала лада моя, а перед очима й досі – юнка чорноока з розмаяним волоссям. І купальський вогонь… Ото і все моє кохання, Вогнику.

- А як її звали, вчителю? – спитав юнак розчулено.

- Святославою, - озвався стиха Далебор.

- Жона, а ім’я як у воїна…

- ЇЇ батьком був Ратибор-хорват з Перунових воїнів. Родом з гір Карпатських. Я його добре знав. Нам, молодим, здавалося, що се – живе втілення відваги. Був він чурою самого князя Святослава і хоробрістю не поступався навіть цьому сину Перунову. Може тому жона Ратиборова, волхвиня, й доньку так назвала. Але то все давні справи, хлопче. Краще бери меча і ходімо вчитись.

Юнак більше не розпитував. Його трохи здивувало, що й суворого навчителя навідувала Лада. І хоча він вже вкотре пообіцяв сам собі, що не ходитиме більше до Неждани, однак найближчої ж вільної години знов опинився у її хижі. Так минула зима.


***

Навесні ж сталося лихо…

Вогник якраз сидів у хижці Неждани, впираючись ногами у підставку верстата, і спостерігав, як жінка робить останній стібок на сорочці. Сорочка призначалася йому. Нове вбрання було не зайвим – зі старого він виріс ще восени і нині носив саморобну куртку з лисячих шкірок просто на голому тілі. Неждана пошила йому сорочку й гачі з грубого конопляного полотна, а коли скінчила шиття, то видобула зі скрині широкий шкіряний черес.

- Лютів, - сказала, - а буде твій.

Вогник почав було відмовлятись, але Неждана змусила його таки вбратися у нове та підперезатися чересом. Юнак помилувався гаптуванням на рукавах – знаками коловрату, де фарбовані в червець нитки переплітались з чорними, і притягнув жінку до себе. Та відбивалася, сміючись:

- Цілу ніч Ярила славили, а тобі все не досить… Біжи, бо вчитель розсердиться.

Знадвору почулися звуки рогу, і коханці зірвалися з ложа. Тривогу протолчани здіймали не часто, а лиш у випадку крайньої небезпеки. Вогник схопив свого меча, з яким не розлучався, і разом з Нежданою вибіг із хижі.

Посеред купки людей стояв, важко дихаючи, малий Твердята, отрок років десяти. В плечі його стирчав уламок стріли, а в блакитних очах метався жах. Тверд з Твердихою, батьки хлопця, та інші протолчани намагалися про щось допитатись у нього. Хтось уже побіг на Святилище за Далебором. Твердята раптом вибухнув плачем, але то були не сльози болю.

- Вони убили його! – хлипав він, - убили!

- Та хто “вони”? – домагався Тверд, - кого убили, синку?

- Пра… Прадуба вбили!

- Хорсицького Дуба? – ахнув Тверд, - хто насмілився зачепити Перунове дерево?

- Хре.. Хрещені люди! – хлипав хлопчина, - їхні лодії стоять не на переправі, а у Брамі, під Чорною Скелею. Я хотів не дати… Став камінням кидатись… Так вони стріляти стали – ледве втік.

- Зрубати Прадуба – діло не просте… - зауважив хтось.

- В-вони розвели вогонь біля стовбура! – затинався Твердята, - вони його убивали! Як людину!

- Що тут таке? – почувся спокійний голос Далеборів.

Волхв одразу ж підійшов до хлопчини і вправними пальцями висмикнув стрілу. На зарюмсаному личку Твердяти виступили веснянки, і він тихо застогнав. Далебор сказав неголосно:

- Воїне, чого голосиш, аж у плавнях чутно? Це лише стріла…

- Віщий! – Тверд схвильовано, - велике лихо!

Хтось уже приніс полотна, і Далебор поклав на хлопцеву рану мастило зі своєї торбинки, одночасно слухаючи Тверда.

- Навіть печеніги, - мовив волхв врешті, - не насмілювалися доторкнутись до Хорсицького Дуба!

- Отже, Віщий, - понуро мовив Тверд, - ці люди гірші за печенігів! Як ми дожили до такого? Перун відвернеться від нас!

- Збирай, Тверде, - сказав Далебор, - усіх, хто може носити зброю. Жони хай залишаються в селищі. Решта – на човни!

Вогник підійшов до навчителя. Старий глянув в лице свого учня і мовив:

- Це буде твоєю першою битвою, сину душі моєї. Виживеш – будеш косаком.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Вечер и утро
Вечер и утро

997 год от Рождества Христова.Темные века на континенте подходят к концу, однако в Британии на кону стоит само существование английской нации… С Запада нападают воинственные кельты Уэльса. Север снова и снова заливают кровью набеги беспощадных скандинавских викингов. Прав тот, кто силен. Меч и копье стали единственным законом. Каждый выживает как умеет.Таковы времена, в которые довелось жить героям — ищущему свое место под солнцем молодому кораблестроителю-саксу, чья семья была изгнана из дома викингами, знатной норманнской красавице, вместе с мужем готовящейся вступить в смертельно опасную схватку за богатство и власть, и образованному монаху, одержимому идеей превратить свою скромную обитель в один из главных очагов знаний и культуры в Европе.Это их история — масшатабная и захватывающая, жестокая и завораживающая.

Кен Фоллетт

Историческая проза / Прочее / Современная зарубежная литература
Браки совершаются на небесах
Браки совершаются на небесах

— Прошу прощения, — он коротко козырнул. — Это моя обязанность — составить рапорт по факту инцидента и обращения… хм… пассажира. Не исключено, что вы сломали ему нос.— А ничего, что он лапал меня за грудь?! — фыркнула девушка. Марк почувствовал легкий укол совести. Нет, если так, то это и в самом деле никуда не годится. С другой стороны, ломать за такое нос… А, может, он и не сломан вовсе…— Я уверен, компетентные люди во всем разберутся.— Удачи компетентным людям, — она гордо вскинула голову. — И вам удачи, командир. Чао.Марк какое-то время смотрел, как она удаляется по коридору. Походочка, у нее, конечно… профессиональная.Книга о том, как красавец-пилот добивался любви успешной топ-модели. Хотя на самом деле не об этом.

Дарья Волкова , Елена Арсеньева , Лариса Райт

Биографии и Мемуары / Современные любовные романы / Проза / Историческая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия