Блискавиця Перунова

- Ґуля на потилиці – і все. Та боюсь я, Ярволоде, що він знову засне… Того разу я ледве виходив хлопчину, а нині…

Світло пробивається крізь заплющені повіки… Живе світло Дажбоже…

- Вогнику, - знову кличе хтось, - Вогнику?

- Я Сяйвір, син Межиборів, - ледве вимовляє юнак і розплющує очі. Так само пахне гаром і димом, але він уже знає, що це не палаюча весь. І старий чоловік з золотавими очима усміхається з полегшенням:

- Хвала Богам, житимеш, Вогнику.

- Я Сяйвір…, - бурмоче юнак і з зусиллям зводиться на ноги. Його нудить, а гул у нашвидкуруч перев’язаній голові зливається з близьким гудінням порогів.

- Віщий Далеборе! – чується від гурту людей на скелі, - а підійдіть-но сюди.

- Вогнику? – запитує Далебор, - ти б може сів?

Юнак заперечливо хитнув головою. Дві половини його життя нарешті з’єдналися в одне ціле. В тій, перший половині його звали Сяйвіром… Сяйвіром Боричем з лісового селища на…

На Туровщині…

Далебор таки пішов до гурту бродників, а Ярволод, протолчанин, простягає Вогнику руку:

- Тримайся, друже! Цей здоровило з палицею трохи голови тобі не розвалив…

Вогнище біля дуба загасили. Пошарпані протолчани тісним колом оточили двох зв’язаних бранців. Це купчина у багатому вбранні та мніх у чорному довгополому одінні.

- Кажуть, що християнські жерці битися не вміють, - говорить Ярволод до Вогника, - віриш, він мене трохи не придушив! Ходімо ближче, здається, Віщий знає його!

- Що, Врабію, - питає тим часом Далебор у полоненика, - не забув ще ті часи, коли розбійничав з ватагою своєю?

- Я той гріх давно відмолив, - понуро відповідає чоловік у чорному, - і не тобі, поганине, мені дорікати!

- Я ж попереджав тебе, чоловіче, - аж занадто лагідно каже волхв, - аби ти ніколи більше не робив того, за що карають Боги Руси. Я ж полишив тобі твоє нікчемне життя лише задля хоробрості твоєї. Ти ж покинув меча, але не покинув злодійських звичок. Ти напав на безборонного, та ще й нацькував на нього оцих ось безбатченків, що життям заплатили за дурість свою!

- Я робив те, що мусив робити, - погордливо каже Варсонофій, - хоч і знав, так, знав, що диявольське дерево стане причиною моєї загибелі! Диявол має велику потугу, та мене йому не здолати, бо я ще сьогодні побачу рай і святих! А твою душу, клятий ідолопоклоннику, чорти потягнуть до пекла!

- О, Господи! – раптом очманіло озивається купець, - то це не грабіжники? Ви що, люди добрі, і справді зібралися прикінчити нас за цю суху деревину?

- А ти як думав? – войовниче питає Тверд.

- Беріть товари, лодії! – зойкає купець, - усе беріть! Тільки відпустіть з душею!

- Стривайте! – Вогник роздвигає протолчан і стає навпроти бранців, - стривайте! Я згадав!

- Що ти згадав, Вогнику? – Далеборів голос звучить незвично лагідно, - ти знав цього чоловіка?

- Мене звали Сяйвір, син Межиборів, - говорить юнак, і в синіх очах його така зненависть, що Врабій-Варсонофій мимоволі подається назад, до краю скелі, - цей чоловік сказав, що я забуду це ім’я! Він наклав на мене закляття іменем їхнього Бога! Він був з воїнами, котрі спалили мою весь і зруйнували Святиню! Нехай чорний чаклун скаже, що зробили з Родом моїм! Мою матір звали Калиною, і вона співала мені пісень! Нехай він розкаже, як вона померла! Моя хата згоріла, а хрестили мене кров’ю родичів! Нехай він розкаже, що сталося з Боричами!

- Господи Ісусе! – виривається у Варсонофія, - то ти – оте хлоп’я? Оце ось – дійсно чари, бо ти не міг вижити!

Остафій непорозуміло дивиться на них, і знову пропонує викуп. Та Далебор його не слухає. Його холодний погляд вп’явся в лице мніха.

- Говори ж, чоловіче, - стиха велить він, - я розпитував туровців, і дещо знаю, але ти там був… І бачив. То як померли Боричі?

- Старий Гатило був таким же затятим поганином, як і рід його, - відповідає мніх через силу, - він зневажав і церкву, і владу. За се княжич Ізяслав, намісник туровський, мусив його покарати. Він прийшов у Борки з дружиною, а я був з ними, аби врятувати душі язичницькі від вогню вічного. Ніхто не думав, що вони будуть аж так опиратись, оті ваші Боричі. Думали, що схоплять одного-двох, найупертіших, а решта піддасться...

- Як загинув Межибор Борич? – різко втручається Вогник, і волхв заспокійливо кладе руку йому на плече, не відводячи очей від мніха.

- Його убив Косняч, - буркає чернець.

- Косач Борич убив рідного брата? – аж наче не вірить Далебор, - я чув, що він охрестився, але щоб дожити до такого…

- Це правда, - стверджує Варсонофій, - Гатило загинув ще раніше.

- А що сталося з Калиною? – знову перебиває Вогник.

- Се була жона з камінним серцем, - понуро говорить мніх, - сама впала на меч, аби не повертатися до чоловіка свого.