Блискавиця Перунова

- В ті літа, - заговорив Далебор, - туровським намісником був княжич Ізяслав, син Ярославів. Сам невимовний красень і в дружину собі підбирав людей гарних. Або, принаймні, сильних. Було у нього два охоронця з Ярославля, що на Суздальщині – брати Чудин і Тука з тамтешнього люду, так ті хвалилися, що на ведмедя навіть без ножа ходили, з самим загостреним кілком. Та якось на полюванні наскочив княжич на розлючену ведмедицю, а охоронці його чи-то заґавились, чи-то злякались… А Косняч, тоді ще Косач, опинився поблизу. І здолав звірюку трохи не голіруч. Княжич, ясна річ, вподобав рятівника свого. Косач і з лиця гарний був – чуб русявий, очі сині… Як ось у тебе…Певне, ви обидва вдалися в Гатила, той замолоду теж був таким. Ну, й запропонував Ізяслав Косачу місце в дружині. А в Турові хтось і сказав уголос: “Так це ж Борич! Поганин!”

- Тобто, - спромігся на слово Вогник, - вуй¹⁷ мій мав вибирати… Або зостатись Боричем, або піти на княжу службу…

Перед очима майнуло видиво. Чоловік в гострому шоломі простягає до нього руки. А у вухах пролунав власний, по-хлоп’ячому пронизливий голос: “ Я ніколи не стану зрадником, як ви!”

- І вибрав вуй твій службу княжу, - продовжив Далебор, - хрещення прийняв… Весь Туров збігся дивитись, як один з непокірних Боричів себе рабом Бога чужого визнав.

- А що ж на те дід Гатило? – спитав Вогник вже знаючи відповідь.

- Гатило Борич зрікся сина, - поволі відповів старий, - Косняч втратив батька і рід… Жону теж втратив… Аби жити з ним, Калина теж мала охреститись. І одружитись за їхнім законом. У церкві… Косняч бо був тоді на виду. Йому заздрили за прихильність княжу і не пробачили б жони-язичниці. Втім, твоя мати сама не пробачила тому, кого колись кохала. Вона оголосила себе вдовою перед Богами і Родом. А Коснячу веліла передати: “Чоловік мій на ім’я Косач Борич помер. Коснятина ж, дружинника княжого, я не знаю і жоною його бути не можу.”

- І вийшла заміж за його брата, - докінчив Вогник стиха, - тим-то Косняч і вбив батька мого.

- Казали люди, - зітхнув Далебор, - що мати твоя любила Косача до нестями. Та став між ними не чоловік, не жона, а християнський Бог, що прийшов сюди розділити батьків з синами, і коханців на ложі подружньому. А Межибор був з тих, що люблять лише раз… І очікують. Він чекав – і дочекався.

- Я був один у матері? – обережно спитав юнак.

- Говорили, ніби у Калини з Косачем було дитя, але що з ним стало – ніхто не знає… Я часом думав…

- Чи не я це? – вимовив Вогник раптово пошерхлими вустами.

- Авжеж… Адже саме Косняч врятував тебе і доручив одному з борисоглібських ченців опікуватися тобою, бо мав їхати з Ізяславом до Новгороду. Але ж ти згадав, що є сином Межиборовим. Правда, маєш вигляд старшого, аніж мав би бути, однак ти такого натерпівся, що…

- Хвала Богам, - сказав Вогник з невимовним полегшенням, - що я не є ще й сином зрадника!

- Ну ось тепер ти знаєш майже все, - мовив Далебор, - туровці говорили, що нацькували княжича на Боричів отой мніх Варсонофій, що загинув на Чорній Скелі, та Косняч… Гатило бо жодної краплини воску не вділив монастиреві від багатств своїх величезних. Сам не продавав і тим, що в нього купували, забороняв давати з того на монастир. Ну, й подали мніхи княжичу скаргу на поганина, що захопив найкращі бортні місця, а закону Володимирового про десятину не сповняє. Косняч же хотів забрати жону і, може, дитину. Мабуть, він не думав, що справа закінчиться такою кров’ю. Чув же, що говорив мніх? “Аби вони не опирались…” Та Гатило зачинив браму і почав бій.

- Мене теж убили того дня, - мовив Вогник безбарвним голосом, - я – мрець, Віщий.

- Ану, досить себе жаліти! – різко сказав старий, - ти ба, знайшовся небіжчик! Краще думай про те, як ворогів своїх вкласти в землю, аніж про смертний спокій! Ти його мав задосить! Знаєш, хто врятував тебе від смертного сну? Сам Індра, не більше не менше! Коли я привіз тебе сюди, то вже втратив усяку надію на зцілення. І вдався до останнього засобу. Приніс тебе Перунової ночі на Святославову могилу. Протолчани говорили, що за кілька літ там убило блискавкою трьох чоловік. Подивишся якось влітку як крешуть там блискавиці, наче загиблих пробудити хочуть. Ніч я славив Перуна…і чекав, а під ранок рунула злива Тоді я зоставив тебе на вершечку, прямо на мокрій траві, а сам зійшов донизу – і знову молився, аж доки Перун не вдарив просто в курган. Коли, опісля дощу, я піднявся нагору, то не знав, що віднайду – тебе, чи жменьку попелу. Трава довкола диміла, але ти був живий. І після того почав приходити до тями.

- Слава Богу прі і боріння… - вишептав Вогник, - і хай святиться таємне ім’я його - Індра, бо то є Бог серед Богів…Так кажуть Веди!