Блискавиця Перунова

Невідомий зупинився, зняв шапку і витер нею розчервоніле лице. Був він уже немолодим, волосся мав якесь аж занадто світле, трохи не біле. Борідка клинцем надавала прибульцю суворого вигляду, але очі непевно зиркали врізнобіч. Чоловік чогось побоювався. Не людей – не такий бо він мав вигляд, та й меча так і не видобув. Він постояв трошки, а тоді рушив у гайок ледь видною стежиною. Вогник з Полісуном обережно скрадалися за ним.

Стежка вивела незнайомця до місця, де кам’яні брили творили у траві знак Безкінечності. Посередині височів жертовник, оточений камінним колом, а за ним – Образ Дажбожий, вибитий у камені мабуть ще за тих часів, коли люди, що мешкали тут, називали себе просто – ар’я…

Чужому очевидячки муляла дзвінка тиша, яку не порушував навіть пташиний спів. Коли він побачив кам’яні кола, то похапцем зробив оберігаючий знак, притуливши почергово складені пальці до чола, живота та плечей.

Вогник нашорошився. Чужинець напевно належав до хрещеного люду. Чи не плекав він лихих задумів? Лодій у затоці під Чорною Скелею не було, отже чолов'яга приплив човном з переправи. Приплив сам… Чого він блукає по острову? З другого боку, аби його одновірці намірилися зруйнувати Святилище, то прийшли б сюди гуртом. А прибулець сам-однісінький, та ще й чогось боїться.

Юнак вирішив, що настав час діяти. Він вийшов на стежку, рухаючись нечутно, наче дух, і підійшов до незнайомця.

- Що вам тут потрібно? – запитав неголосно, а Полісун грізно рикнув.

Чоловік миттю обернувся і вихопив меча. Вогник стрибнув на нього, перехопивши руку зі зброєю, а Полісун метнувся на груди, мірячись до горла. Прибулець опинився в їхній повній владі. Людині він, мабуть, зміг би опиратись, вовку, аби зустрів його десь у лісі, теж, та чоловіка скував все той же незрозумілий страх.

- Що тут таке? – почувся з-за дерев Далеборів голос.. Чужий смикнувся, намагаючись обернутись. Волхв підійшов до них, і тоді прибулець заговорив:

- Далеборе! – мовив хрипко, - віджени своїх вовків!

Говорив чолов’яга з дивною вимовою, якої Вогник ніколи не чув, хоч на Протолчому можна було зустріти людей трохи не з усіх кутків Русі. Однак, Далебор не здивувався.

- Рогдане? – спитав спокійно.

- Та я… Я…

Вогник відпустив чужого і наказав відійти Полісуну. Рогдан обдивився подертий одяг і лише рукою махнув:

- Дешево відбувся! Я трохи духу не пустився, коли на мене накинулися твої вовкулаки, чародію.

- Як ти мене знайшов? – спитав Далебор.

- Мені сказали, що ти можеш бути на Хорсиці, - вельми загадково відповів Рогдан.

- Тобі пощастило, бо на це Святилище я навідуюсь не так вже і часто. А бродники не люблять… хрещених людей…

- Я бачив дуба, - сказав Рогдан порозуміло, - і не заздрю тим, хто зачепив його. Але я обшукав би і Хорсицю, і плавні, аби виконати те, що мені доручено. Князь Всеслав прислав мене.

У Далебора смикнувся кутик рота. Вогник зрозумів – учитель чимось незадоволений. Волхв якось оповідав йому про князів Русі, онуків Володимира Святославича, сущих нині, і юнак слухав уважно, як завжди, хоча його цікавив лише один з онуків Відступника – той, котрий знищив маленький світ, в якому жив Сяйвір Борич. Але серед тих дзвінких вояцьких імен не було імені Всеслав.

- І що хоче від мене князь Полоцький? – сухо спитав Далебор.

“Полоцьк…, - майнуло у Вогника в голові, - це десь у Кривичах¹⁸… Невже чоловік добирався аж звідти?”

- Всеслав, - мовив тим часом Рогдан, - у великій біді.

- Що він накоїв цього разу? – байдуже спитав Далебор.

- Він у полоні, волхве! Ізяслав Ярославич, з братами, захопив його та його сина. Вже другий рік, як Всеслав у темниці, в Києві.

- Рогдане! – мовив Далебор спокійно, - ти нагадуєш мені тих хрещених людей, котрі нарікають на жорстокість язичницьку, забуваючи при тому розповісти, що накоїли самі. Хвала Богам, я не від учора знаю і Всеслава, і тебе. То ж з чого усе почалося? Адже, коли Ізяслав зайняв київський стіл по батьковій смерти, Всеслав йому союзником був…

- Та був, - буркнув Рогдан неохоче.

- І на торків разом ходили…

- Та доводилось…

- А що ж сталось два роки тому?

- Ну, - поволі розпочав Рогдан, - пішли ми на словенів… Псков взяли… Тоді Новгород…

- Тобто – вотчини Ізяславові, - хмикнув Далебор, - взяти – взяли, а розуму утримати, певне, не вистачило. Чи замало було Всеславу кривицьких земель?

- А тоді, - обминув питання Рогдан, - старші Ярославичі пішли на нас. Сам Ізяслав ніколи б не наважився на це, він бо, як усім відомо, ліпий тілом, але простий духом. Але брати його… Ой, не прості! Що Святослав, що Всеволод… Словом, стрілися ми на Немизі-ріці. До цього Ярославичі спалили Мінськ… Небо було у вогні. Мороз лютий, сніги глибокі… Страшна була січа, багато воїнів загинуло в снігах! Кістьми людськими засіяно нині береги тої клятої річки…