Блискавиця Перунова

Через деякий час – кінь затупотів. І входить до Кукшиного двору чоловік. Зодітий багато, але без оцих ромейських витребеньок. Плащ руянської шерсти, біла сорочка з тонкого полотна з наським гаптуванням. Гривна золота на шиї… Штани, чоботи – все місцевого крою. Лице молоде ще, гарне, вусики підковою…Очі з-під шапки – як грозове небо. Меч при боці… Кукша шепоче мені: “Пропали! Се ж сам князь! Брячислав Ізяславич!”

“Чого, - відповідаю, - пропали? Треба чоловікові, ось і прийшов…”

Пита в мене Брячислав:

“Се ти – волхв-цілитель?”

“Я, - відповідаю, - майстер меча, Перунів воїн.”

“Але ж ти зцілив мою служницю!”

“То, - відповідаю, - випадковість.”

“Волхве, - говорить він тоді, - жона моя помирає!”

“Що з нею?” – питаю.

“Дитя народжує, але щось сталося… Мучиться вже третю добу.”

“Нема у Полоцьку сповитух?” – питаю.

“Нічого, - каже, - не можуть вдіяти ні сповитухи, ні навіть лікар заморський.”

“Ну що ж, - говорю, - нехай жерці ваші моляться за її душу.”

“То не поможеш?!” – аж крикнув.

“Мене, - кажу, - учили нищити ворога, а не приймати пологи. Лікували ж люд жриці-берегині. У Полоцьку мала бути Святиня. Адже була?

Побілів він на виду і мовить тихо:

“Путята-воєвода спалив Святині полоцькі…”

“ А наказав йому хто?”

Він, ще тихше:

“Дідо мій, Володимир Святославич…”

“І ти, - питаю, - нині кличеш мене, аби поміг я на світ прийти його правнуку? Та хоч би і вигинув весь ваш зрадницький рід, що мені до того?”

Він руку поклав на меча свого. А я свого меча поклав собі на коліна, та й сиджу собі.

Зірвав тоді Брячислав з себе шапку, соболями обшиту, і кинув мені під ноги.

“Життя моє, - каже, - бери, хоч всієї моєї крові не вистачить за ту, що дідо мій пролив! Але врятуй жону і дитину! Золота тобі не пропоную, бо чув, що не беруть волхви плати за силу свою!”

І тут прийшла мені до голови одна думка…

“Добре, - говорю, - поможу жоні твоїй, але візьму платню велику…”

“Все, що завгодно!” – каже.

“Якщо народиться син – я стану його навчителем.”

“Згоден!” – відповідає, - згоден!”

“Присягни!”

“На святому хресті присягаю!”

“Чи не стало, - питаю, - святощів слов’янських? Присягни так, аби тобі повірив волхв Перунів!”

“Святою землею присягаю! – Брячислав болісно, - аби мене побила власна зброя!”

Тоді поклав я меча, взяв торбину з зіллями і пішов за ним.

- Віщий, - спитав Вогник, що слухав усю цю історію зі щирим захопленням, - хіба ви вміли приймати пологи?

- Траплялось, і не раз, але то були жони ізгоїв – здорові, сильні. Як твоя Неждана. Княгиня ж була крихким дівчам. Тоненька, мов стеблиночка. Біль її вимучив так, що вона вже нічого не тямила.

Брячислав на коліна біля її ложа впав, - продовжував старий згадувати, - і каже:

“Кохана, я привів чародія! Він тебе врятує!”

Жони її наближені забилися в кут з переляку. Лише плачуть та хрестяться. Покликав я двох найхоробріших у поміч, обдивився… Словом, мучилася жінка від того, що дитя неправильно йшло. Ніжками… А невміла сповитуха не змогла обернути його вчасно.

На щастя, я уже стикався з подібним у мандрах своїх. Найбільше боявся, аби жінка не отямилась та не побачила над собою “відьмака”. Говорили у місті про неї, що дуже побожна жона Брячиславова. Настільки побожна, що перш, ніж чоловіка пустити до ложниці, весь календар ромейський перечитає – чи немає посту, або свята якого… А свят та постів багацько у людей хрещених. І страждала оце вона, бо не схотіла, аби покликали знахарку, про яку говорили, що то баба відаюча…

Знахарки злякалась, а морочитися з нею довелося мені, Перуничу! Наставник мій, Вогнедар Віщий, мабуть дивився з Вираю на це і сміявся від серця. Однак, прийняв я пологи. Чую, баби шепочуть:

“Одмінить чаклун дитя!” А потім як заголосять: ”Ой, лихо! “ Бідолашний Брячислав глянув на малого та й сам трохи не закричав.

“ А лице де ж його?” – пита перелякано.

“В сорочці, - говорю, - син твій народився. Щасливим буде. Вся слава буде його.”

Та ляснув маля по спинці, воно й запищало на весь дім княжий. Віддав я малого бабам, а сам подався на Кукшин двір, де і вклався спати від великої втоми.