Блискавиця Перунова

- Напасть половецька, чоловіче хрещений, від того, що повні у нас лише гульбища і требища таємні, а церкви порожні стоять!

- Як прийде ворог, то не кирикони врятують, а мечі!

- Царгород Богородиця прикрила платом від навали язичницької, бо щирої віри люди там живуть!

- Еге ж, і обдирають щиро всіх, до кого досягнути можуть! А можні наші у них тому навчаються!

- Князь Ізяслав, - встряв у суперечку ще хтось, - присягнув на святому хресті, що лиха не зробить братаничу своєму, Всеславу, і присягу ту порушив…

- Всеслав той народився від волхвування, в сорочці, і сам вовкулаком є…

- Чого брешеш, мов пес, на хрещеного чоловіка?

- Який він там не є хрещений, а все одно наклада з сатаною!

- Так що ж тепер, можна давати присягу неправу, хоч і чародію?

Сперечальники відстали, бо почали роз’яснювати стосунки трохи не кулаками. Але людей довкола Перуничів не поменшало.

- Старий з гуслами – то волхв високої посвяти, - роз’яснював поважно старечий голос, - а молодик з чубом – жрець, Перунів воїн. За Святославових часів їх повно у Києві було. Сам Святослав носив такого чуба, як ото у хлопця…

- А ви, діду, - ледь насмішкувато спитав якийсь юнак за спиною у Вогника, - чи пам’ятаєте часи Святославові?

- Я, онучку, - дід єхидно, - з печенігами бився, коли у мене ще й вус не засіявся! А ви, нинішні, зажиріли й обабились! Показав вам кочівник шаблюку – одразу побігли прати гачі! Слухати гидко люд нинішній – одні тікати зібрались, інші ховатися! Наче й не русичі вже!

- Та не кажіть, діду, - встряв ще хтось, - нам би тільки зброї!

- Зброю вашу, - дід тим самим вредним голосом, - Косняч-тисяцький спродав хозаринам з-під Жидівської брами!

- Ходімо за волхвами, - співбесідник примирливо, - може новини якісь почуємо…

Далебор, здавалося, зовсім не звертав уваги ні на схвальні, ні на лихі слова. Він йшов собі та й йшов, видно, знаючи дорогу. Вогник тримався біля його лівого плеча, відчуваючи, як натовп тисне все більше і більше.

- Отут, Вогнику, - раптом озвався Далебор, - колись була Святиня Велеса. Її ще звали Туровою Божницею.

Замість Святині Вогник уздрів невеличкий кирикон. Споруда, збудована на земляному горбі, призначеному для будівлі більшої, мала вигляд іграшки, покинутої якимось велетенським дитям. Біля горба самотньо стирчав величезний прямовисний камінь. З одного боку того каменю вимальовувалось ніби заглиблення і кілька східців.

- Ось звідси, - мовив Далебор, - співці-Велесичі колись промовляли до люду. Я воїн, а не співець, але можна спробувати.

Далебор легко піднявся по камінним сходинкам і вмостився на камені. Гусла поклав на коліна. Вогник стояв внизу, намагаючись тримати у полі зору натовп, який усе прибував. З уривків розмов, почутих дорогою, він зрозумів, що битися може й не доведеться, але зайва обережність не завадить.

Просто навпроти юнака у першому ряді цікавих стояло двоє – старезний дід з довгою бородою, певно той самий, що оповідав про часи Святославові, і високий плечистий молодик. Молодик обережно тулив до боку явно поранену лівицю, а на плечі йому було недбало накинуто черлений плащ дружинника. За ними височів здоровило-ремісник, закурений, наче щойно з кузні. Потім до першого ряду проштовхався бородатий чоловік в розшитій золотом одежі – може торговець, що бідкався про заморські товари. Вигляд можний чоловік мав досить пошарпаний, очевидно суперечка таки скінчилася бійкою. Але цікавости купчина не втратив. За ними виднілися ще обличчя, розхвильовані, насторожені, але не лихі. Натовп явно вичікував чи добром чи лихом обернеться з’ява.

Далебор почав грати якусь сувору, повільну мелодію. Потім пролунав голос. Юнак здригнувся – він не пізнав голосу учителя. Далебор співав йому сотні разів, але так – ніколи. Може тому, що він, Вогник, не був натовпом, увагу якого треба було втримати. Сила цього голосу була такою, що на переповненому майдані настала мертва тиша.

- Даремно забули доблесні наші старі часи, - лунав над притихлим натовпом голос Далеборів, - бо куди йдемо – не відаємо… Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо то є наше… Душі Пращурів наших з Вираю зрять на нас і там від жалю плачуть… І виказують нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, та ще й глузували. Це істинно, що не достойні бути Дажбожими Внуками!

Дід, котрий стояв поруч з дружинником, схвально хитав головою. Молодий воїн спитав у нього:

- Діду, а чого це ми не берегли?

- Слухай! – пирхнув дід, - може втямиш!