Блискавиця Перунова

Отак і зостався я в Полоцьку. Всеслав, так князь назвав сина, виріс на моїх руках. Намагався я його виховувати як ось тебе, але де там… Мамки, няньки, челядинки…Сама княгиня… А я ж, Вогнику, хотів виховати князя для Руси. Такого, як Святослав Хоробрий. Полоцькі бо князі від старшого сина Володимира та Рогнеди рід вели. Вважали вони, що Ярослав-князь, дядько їхній, захопив те, що їм по праву належало. Ось і думав я повернути Всеславу Київ, а Русі – віру предків наших. Та не у пущі жили ми із Всеславом, і не на Хорсиці. Княгиня мене зненавиділа, бо на чолі у хлопчини побачила родимку червонясту, і хтось з бабів наплів їй, що це слід диявольського кігтя… Я одному хлопця вчу, а мати зі служницями – іншому. Брячислав – той не втручався, присягу пам’ятаючи, а часом і підтримував мене. А хлопчина був кмітливий, і не слухав уже нікого.

Ну, якось пробув я там не мало не багато – шістнадцять літ… Виріс Всеслав, вилюднів… Воїн… Зброєю володів – як оце ти зараз. Знав теж майже стільки. Та тільки не йшла йому наука моя на користь. Ні стриму, ні послуху, саме забіяцтво… Друзі у нього завелися такі ж, Рогдан оцей, ще діти боярські. Намагався я і тих хлопців привести до пам’яти, та марно.

Раз повів я княжича до пущі, де учив його спілкуватися зі звірами Перуновими. Була сила у хлопчини, не буду брехати – слухались його вовки. Це єдине з моєї науки, що йому подобалося, окрім меча.

От і питає мене Всеслав:

“Чи правда, Віщий, що кожен Перунич – вовкулака?”

“Не кожен, - говорю, - але й таке вміння було відоме рахманам.”

“А мене, - питає, - зможете навчити?”

“Ні, - говорю, - а якби і міг – не став би, бо воїн ти, а не рахман. Лише під час війни князь може приносити треби яко жрець, для чого і приймає нижчу посвяту. Сам Святослав Хоробрий був молодшим жерцем, і чуба носив, як Перунів воїн. Вищого же вміння не годиться давати кшатріям, сиріч воякам.”

“Князь, - говорить тут хлопчина мій, - вищий за жерця! Священики годяться лише для того, аби жон тримати в страху, як от матір мою.”

“Наші Боги, - говорю, - інші встановили закони.”

Засміявся тут Всеслав і каже:

“Боги ваші, Далеборе, давно померли. І вбили їх люди. Не ромейський Христос, і не його чорноризці, а ми – як ви кажете – кшатрії!”

“Не Богів, - кажу, - убила дурість роду твого, а силу людей слов’янських.. На кожну живу людину – нині по три заложних небіжчики з мертвою душею.”

“Я – говорить Всеслав, - доведу, що я – сильний. Я бо знаю, чого ви навчати мене взялися. Але правити мною ви не будете, Далеборе, бо мені не потрібні ні зверхність рахманська, ні Боги ваші.”

“А що ж тобі потрібно?” – питаю.

“Влада! – відповідає, - тільки вона!”

“Ти, - говорю, - лише лицем на Святослава-пращура схожий, а душу маєш гнилу, як і в сина його.”

Побілів хлопець і мовить:

“Володимир Святославич вірно робив, що знищував вас!”

“І робив це руками найманців своїх, - кажу спокійно, - але тут, правнуче Володимирів, лише ти і я… Бери меча, і йди на мене!”

Боги свідками, хоч і лихий я був тоді на нього, але вбивати його не збирався, хоч і бачив, що дарма пропали літа мої. А він, вихованець мій, рушив на мене як на ворога…

Далебор стягнув з лівого плеча сорочку, і Вогник побачив слід від старої рани.

- Він зміг вас поранити? – спитав юнак здивовано.

- Я дав йому себе поранити, - буркнув Далебор, - думав, що вигляд крові його зупинить, і щось просвітліє в голові. Та де… Бачу – треба припинити цю гру, бо добрим вона не закінчиться. Обеззброїв я Всеслава і приставив меча до горла. Хоробрим він таки уродився, бо не став проситись. Просто стояв – і очікував.

“Ну що, - питаю, - як воно – битися з Перуничем сам на сам?”

А він сказав мені таке, від чого я трохи меча не впустив.

“Слабкість, - каже, - перемогла силу, а неміч розуму – мудрість вашу. І так буде завжди, бо ніхто не любить сильнішого за себе, а чи розумнішого. Тому і не воскреснуть ваші Боги, Далеборе, бо зневажають вони усяку слабкість. Сильних – жменька, слабких же – море. Ось це море вас і погубило, а не Володимир Святославич. А тепер – убийте мене!”

І де оте хлоп’я шістнадцятилітнє набралося думок таких – і досі зрозуміти не можу. Мабуть, сам додумався, бо розум таки мав не посполитий.

Кинув я меча до піхов і кажу йому:

“Далі тебе вчити – лише час гаяти. Зоставайся здоровий, княжичу. Тільки май на увазі, що ти теж не з слабких. Колись і тебе погубить сила, бо маєш її забагато, а розуму керувати нею не дали тобі Боги.”

З тим і подався я геть. Більше не довелось мені зустрітися з Всеславом. Нині у нього вже сини дорослі, а все робить від надміру сили дурість за дурістю. А мені, Вогнику, шкода не стільки загублених літ, скільки мрії своєї.

- А нині чому йому будете помагати? – спитав юнак схвильовано.

Далебор з хвилину помовчав.