Блискавиця Перунова

- Немає інших ворогів! – буркнув Далебор, - вовки – і то рідше один одному горлянки перегризають, аніж Володимирові нащадки!

- Розбили нас, - продовжував Рогдан, - тяглася ця війна до літа, аж поки Всеслав зрозумів, що не подужає сам їх трьох. Вони теж, нібито, погодились на мирову. Листа прислали. Прийди, мовляв, до нас на перемовини, цілуємо хрест святий, що тобі лиха не зробимо… Я й досі кляну себе, що повірив їхньому цілуванню! Але ж і Всеслав повірив! Хитрий Всеслав! Поїхав він до них з сином, Рогволодом, узяв з собою кільканадцять наближених. Я теж був із ними. Тільки ми на човні Дніпро перепливли – тут нас і пов’язали. Ніхто навіть меча вихопити не встиг.

- Як ти вибрався? – спитав Далебор аж ніяк не співчутливо.

- Відпустили за викуп через півроку. А Всеслав у темниці… Вони його не випустять. То все Святослав Чернігівський! Ох, і лис! Ізяславу втисли Полоцьк, а Новгород Святослав забрав собі! І тепер Ізяславу немає іншого виходу…

- Як вбити твого князя, Рогдане… - докінчив волхв.

- Ізяслав ніяк не може наважитись, - мовив Рогдан пригноблено, - але на нього тиснуть і брати, і наближені. Щоправда, зараз їм не до Полоцька. Зі степу йде новий ворог!

- Кочівники? – спитав Далебор.

- Кипчаки, - сказав Рогдан, - люті, як зграя скажених псів. Переяславці продражнили їх половцями, бо волосся світле мають, мов та полова. Покручі якісь, їй-бо… Вперше вони поткнулися до них у рік Кривавої Зорі.

Вогник пам’ятав ту блукаючу зірку, що палала на нічному небі кривавим вогнем. Далебор ще називав її Мечем Перуновим.

- За рік до того ми билися з торками, - продовжував Рогдан, - в союзі з Ярославичами! Ха! Нині здається, що це байка! Так от, торки ті – присяжні вороги кипчаків і казали, що з ними зладнати важко. А нині вивідачі їхні говорять, що кипчаки рушили усією ордою, і торки в союзники Всеволоду Переяславському набиваються. Та як би там не було, а Всеславу зосталося жити до першої битви з кипчаками. Програють Ярославичі, чи виграють – Всеславу кінець!

- Гаразд, - мовив Далебор, - а чого ти хочеш від мене?

- Ти – диявол, волхве! – сказав Рогдан понуро, - ти можеш все! Ти зможеш вирятувати Всеслава! Не полишай же у біді свого вихованця! Ти ж учив його…Нас… Поможи!

- Виривати у родичів шматок з рота я його не вчив! – відтяв Далебор, - це вже ваша наука, Рогдане, твоя, та інших поплічників його! До того ж Всеслав зрікся і мене, і мого навчання. Я не бачив його…двадцять літ, як не більше.

- Але він-то тебе пам’ятає! – не вступався Рогдан, - він знав, що ти живий! Як – одному Богу відомо…, чи комусь іншому, бо як можна бути певним в житті трохи не столітнього старця, та ще й волхва. Це диво якесь, не Боже, звісно… Ти зовсім не постарів, Далеборе!

- Душа моя зістарілась, - мовив волхв, - через таких ось як Всеслав… І ти…

- Далеборе, - вже благав Рогдан, - та поможи ж! У Полоцьку і досі оповідають про те, як ти княгині життя врятував, коли вже всі відступились – і знахарки, і лікарі заморські… І як за тобою вовки зграями ходили, і як ви зі Всеславом одне одного чули…хтозна на якій відстані! Про нього і досі слава йде, що ти його чарам своїм навчив, і він може обертатися на вовка! Я душу свою гублю, оце з тобою розмовляючи, але ж Всеслав мені не тільки зверхник! Він друг мені, і родич, бо ми обидва – Рогнединої крові!

Далебор щось обмірковував. Тоді сказав:

- Я мушу просити поради у Богів своїх. Завтра скажу відповідь.

Рогдан мимоволі перехрестився. Тоді зітхнув.

- Завтра, - мовив, - чекаю на тебе на Чорній скелі, волхве. Мої лодії стоять на переправі. Так, чи ні – все одно рушати! Бувай!

Кривич повернувся і подався вибалком униз, згорбивши спину і загрібаючи ногами, наче тягнув на плечах мішка. Вогник звів на учителя очі. Наставник його, завше такий спокійний, аж на виду збілів. А тоді сказав щось таке, чого юнак тоді не втямив одразу:

Одна гілка ще зелена! Можна спробувати!

***

Вогник почувався недобре.

Він ніколи ще не покидав Хорсиці надовго, а вище порогів так і зовсім не бував, опісля того, як Далебор привіз його сюди маленьким.

Учитель погодився їхати з Рогданом до Києва. Ніч він провів на древньому требищі, видно, чекаючи знаку. І, напевне, отримав той знак, бо ранком велів Вогнику збиратись.

Протолчани провели їх до Чорної Скелі, а Тверд з Ярволодом аж вище порогів. Обидва дуже шкодували їхнього від’їзду. Тверд бурчав похмуро:

- Один був рахман у громаді, і того втрачаємо. І що вам, Віщий, робити межи хрещеними? Негоже вовку жити межи псів.

- Живий зостанусь – повернусь, - обіцяв Далебор.

- Ну хоч Вогника нам залиште!