Блискавиця Перунова

- Отожбо, - сказав старий м’якше, - спокою не буде і у Вираї, бо Перуничі й там не випускають з рук мечі.

- Я буду жити для помсти, - сказав юнак, - і покараю вбивць Роду свого.

- Жити тільки для помсти не варто, - повчально мовив Далебор, - але помста може помогти вижити.

- Віщий, - запитав Вогник, з колишнім зацікавленням, що викликало у Далебора схвальний усміх, - а звідки ви знали цього мніха?

- Ну, він не завжди був жерцем, - мовив Далебор, - один час Врабій, що став потім Варсонофієм, ватагував розбійниками. Багато люду тримав у страху, аж поки наскочив на мене. Пощадив я його за задоволення, що приніс мені бій з гідним супротивником. І даремно, як виявилося. Він і меча поклавши, прихитрився накоїти лиха.

- Що з Прадубом, Віщий? – раптово скинувся юнак.

- Я замазав рану білою глиною. Але вогонь пошкодив серцевину. Се дерево ще могло стояти віки. І помре не одразу. Однак, таки помре. У найближчі кілька літ.

- Справджується віщування арконське, - прошепотів юнак, - Русь теж могла б стояти віки. І зараз не відчуває рани. Але вона помре… Як Прадуб…

- Ніхто не відає сили дерева, - озвався Далебор, - якщо міцне коріння, і лишився стрижень – хворітиме довго, але може вижити. Пам’ятай про це, Перунів воїне, і не піддавайся розпачу. А тепер відпочивай. Досить розмов. Завтра підійму тебе і змушу вправлятись.

Вогник усміхнувся, радий з того, що йому не треба покидати звичний світ і мандрувати на безвість. Суворість старого видалася юнаку милішою від усякої ласки, і він провалився в сон.

***

Наступні дні стали для Вогника тяжким випробуванням. Він над силу вставав і ледве міг ходити, але все одно взяв до рук М’єльнір. Старий волхв спостерігав за ним так само як у дитинстві – не втручаючись. Далебор мав на всяку слабкість одні ліки – або виживеш, або помреш.

Та юнак витримав усе, хоча голова ще боліла, а пам’ять мучила жахливими снами. Часом він ходив за старою звичкою до Протолчого, разом з Полісуном, і довгенько сидів у спорожнілій хижі Неждани. Вовк стиха скавулів, наче розумів втрату. Тверд та Ярволод, що став Вогниковим приятелем, хоч і був за нього старшим, приймали юнака привітно, попри свої клопоти. Спека бо так і висіла над степом, і з їжею ставало все скрутніше.

В ніч Сонцеставу Вогник прийняв присягу Перунова воїна. Далебор спитав його увечері:

- Ім’я Сяйвір не зоставиш собі, коли вже згадав його?

Вогник довго думав, тоді похитав головою:

- Ні, Віщий! Сяйвіра вбито тоді, на Туровщині, а Самійло помер на кургані, коли туди влучила блискавка. Нехай я зостанусь Вогником, аж поки не заслужу ім’я, гідне Перунича.

Далебор не заперечував і схвально кивнув головою.

З дерева, а не з золота була чаша жертовна, і замість кількох десятків молодиків, один-єдиний стояв перед Образом, складаючи присягу вірності. Та, як і тисячі років тому, палав вогонь Святої Ночі, і голос юнацький вимовляв, трохи затинаючись від хвилювання:

- Хай свідками мені будуть Боги предків моїх – Дажбог удень, вночі – Велес, Перун – повсякденно… Хай кров моя зв’яже мене навіки з землею моєю… Хай зброя моя, якою я кров свою жертвую нині по волі власній, обернеться проти мене, якщо зламаю я присягу цю! Хай земля свята не прийме мене ні живим ні мертвим, якщо відступлюся від слова свого! Хай спалить мене блискавиця Перунова, коли я, Вогник, син Межиборів, з роду Боричів, вірність порушу Богам своїм і предкам своїм.

Юнак стояв перед Образом, притиснувши до грудей скривавлену руку, і дивився, боячись моргнути, як кров його бризнула з чаші до жертовного полум’я. Далебор, котрий творив требу, мав зважати на прикмети і знаки. Раптом Вишні відмовляться прийняти його присягу?

Та лихого знаку не було, і Далебор гострим бричем зрізав Вогникове волосся, лишивши пасмо на тім’ї – омріяний вояцький чуб. Тим самим юнак посвячувався у Перунові воїни і міг сам правити треби. Що він і зробив через кілька днів з напучення Далеборова й у присутньости протолчан, котрі не втрачали надії вимолити у Вишніх життєдайний дощ.

- Молимося Богам, - вимовляв Вогник юним дзвінким голосом, - аби мали ми чисті душі й тіла наші… І щоб мали ми життя з пращурами нашими, в Богах зливаючись у єдину Правду. Такі оце єсьми, Дажбожі внуки! Слава отцям і матерям нашим, що вчили нас віданню про Богів наших і вели нас за руку стезею правою…

У язиках священного вогню, який він розпалив перед Образом Перуновим, юнак бачив своїх загиблих родичів. Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава, що померла за нього… Дід Гатило, що вчив його шанувати рід свій… Вогник підкинув у вогонь сухого паліччя і злив узвару з чаші. У тиші раптом почувся віддалений гуркіт грому.