Блискавиця Перунова

Згадка про матір розбудила болючі спогади. Обвуглений Прадуб… Пам’ять про минуле, що прокинулась так раптово. Те, як хотів померти, дізнавшись, що його силоміць вирвано зі світу Богів Руси. І знову наповнила жахом думка: що скаже Далебор… Старий був нині для нього всім… Одна думка про те, щоби покинути його, пекла, наче біль від рани. А схоже на те, що йти таки доведеться.

Далебор прийшов увечері, коли спека трохи спала. І одразу помітив зміни у лиці хворого. Сказав з полегшенням:

- Хвала Богам! А я думав – знову заснув надовго.

- Заснув? – вишептав Вогник, - хіба я спав?

- Коли я знайшов тебе малим, ти був дуже хворий, - вияснив старий, - ми звемо хворобу цю мроя, або сон-мара, а лічці ромейські – кома… Смертний сон. Я боявся, аби тебе знову не здолала та недуга. І першого разу ти вижив дивом, а другого разу не переживав ніхто.

- Сон… - озвався юнак, - я ніяк не міг наздогнати рідних. Я заблукав у Наві, Віщий!

- Тепер одужаєш, - сказав волхв підбадьорливо.

- Віщий, - мовив юнак, - як мені жити далі?

- Жаль Неждани, - мовив старий лагідно, - але що поробиш… Я сам склав тоді для неї вогнище. Як воїн, пішла у небо подруга твоя.

- Мені теж її жаль… Але я не про це… Я поки що живий, Віщий… Що робити з отим закляттям, яке на мені?

В Далебора смикнувся кутик рота.

- Не думай, - мовив він врешті, - а краще - забудь.

- Але як не думати? Хіба зможу я бути Перуничем? Чи навіть просто жити поруч з вами, Віщий?

- Твій дух, - м’яко мовив Далебор, - опирався закляттю цьому так, що трохи не вбив твоє тіло. І, хлопчику мій, я знав про це віддавна. Коли я натрапив на тебе, тебе доглядав чернець, котрий звав тебе Самійлом. І на тобі був їхній оберіг.

- Але як ви могли тоді… Для чого?

- Гатило Борич, - озвався волхв, - був моїм бойовим побратимом. Ми разом билися під Корсунем. Він був гриднем князя Володимира, а я- молодим Перуничем, що тільки-но заслужив право носити чуба. А потім наші шляхи розійшлися надовго. Мені довелося покинути Київ з волі Верховного жерця, а опісля вже не було куди повертатися. Гатило ж, коли князь його зрадив віру предківську, покинув свою службу і подався в туровські ліси.

- Се мій дідо, - сказав юнак, - я пам’ятаю… Мене звали Сяйвір. Син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів… З роду Боричів…” І що б з тобою не сталося – не забувай!”

- Не дивно, що він змусив тебе витвердити родовід. Гатило завжди був вірний звичаям.

- А хто така бабуся Слава? Його жона?

Далебор похитав головою.

- Ні, Вогнику… Се й була моя Святослава, Ратиборова донька. Твоя мати, Калина, здається, – її дочка. Імені чоловіка Святославиного, а твого другого діда, я не знаю, бо зоставив її до того, як вона вийшла заміж. Не знаю, і як вона опинилась в Дреговичах. Ізгойська весь, в якій вона виросла, була аж десь під Овручем. Бачиш, як доля грає людьми? Ми розминулись у Яві на який-то рік…

Вогник з хвильку осмислював звістку, що є онуком Далеборової коханої. Тоді озвався несміливо:

- А ви певні того, що це була саме вона?

- Певен. Бо туровці оповідали, що вона зціляла праною… Дотиком руки. Як і її мати-волхвиня. Тому її знала трохи не вся Туровщина. Чорноока красуня непевного віку, що говорила з полянською вимовою… Вона була набагато молодша за мене, а відьми взагалі повільно старіють… Ну, а полянська вимова – то вже од матері.

- Кажете, усі знали, - мовив з гіркотою Вогник, згадавши білу тінь, що метнулась між ним і лезом списа, - однак, ніхто не захистив… Ні її, ні Боричів…

- Боричів, Вогнику, не дуже полюбляли, - сказав Далебор, - у Турові я багато чого наслухався про рід твій… від хрещених людей. Занадто рідні твої були вільні… І багаті. Гатило бджіл розводив просто у весі. Говорили, що він таке бджолине слово знав. А де бджоли – там меди… І віск… Комусь впоперек горла стали ті меди. Багато хто навіть радів нишком, коли не стало Боричів.

- А хто такий, - Вогник затнувся, - Косняч… Чи Косач… Мамин чоловік? Вона покинула його?

- Ну, - мовив волхв, - Косач Борич, Коснятин у хрещенні, передостанній син Гатила. А твій батько Межибор – наймолодший син старого Борича. Вони не тільки брати кровні, але й матір одну мали. Гатило бо мав багато жон… як і князь його.

- Чому він зрадив, Віщий? Я про Косняча…