- Не можна зурочити мертвих, - сказав Далебор спокійно і видобув меча. Вогник рвонув з піхов М’єльнір. Ззаду надбігали бродники на чолі з Твердом.
- Сла-ава! – рявкнув Тверд, - биймо!
Свиснули стріли. Хтось закричав від болю. Купцеві люди, отямившись від несподіванки, зайняли оборону за димлячим стовбуром. Дим заважав цілитися, і протолчани пішли врукопаш.
Вогник рвався до Прадуба. М’єльнір уже забрав життя двох чоловік, що насмілилися заступити шлях його господареві. Літа важкої праці не минули марно – зупинити нині юнака могла хіба що стріла у серце, але не людина з мечем. Він прорвався до стовбура і почав розкидати палаючий хмиз.
- Ла-адо!
Жіночий пронизливий голос. Вогник обернувся якраз вчасно, аби зустріти ще одного ворога. На допомогу напаснику біг другий. Поза їхніми спинами Неждана натягувала лука.
Юнак не бачив, аби його подруга сідала у котрийсь з човнів. Однак, вона була тут і при зброї… Вільна Неждана… Меч його мигнув блискавицею, розвалюючи голову супротивнику. Вогник продовжував розкидати хмиз. В голові крутилося від диму… Він уже нічого не бачив довкола, окрім чорної діри, що її виїв вогонь в боці віковічного красеня.
Чоловік з окутою залізом палицею, який нестямно вимахував нею, неодмінно забив би юнака, аби не Нежданина стріла, що потрапила нападникові просто в потилицю. Удар втратив частину своєї сили, але палиця таки ковзнула по незахищеній Вогниковій голові. І опустилась темрява.
***
“Люлі-люлі, мій синочку, - ніжно шепоче темрява, - татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…”
“У моря калина, під калиною дівчина, - воркоче інший жіночий голос, - не шиє та діва, не пряде, взори не гаптує, лиш чари чарує. Ідіть-но, вроки, від онука Дажбожого Сяйвіра на сухі ліси, на гнилі води… Тут вам, діти Марени, не стояти, білого тіла не ламати, червоної крові не в’ялити, білого тіла не сушити… На морі-окіяні, на острові Руяні, дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…”
“Сяйвір, певно, хворий, - поволі пропливає думка, - хто такий Сяйвір?”
“Запам’ятай, онучку, - це вже говорить чоловік, - ти є Сяйвір, син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів з роду Боричів. Мусиш пам’ятати це як Дажбожу молитву. Щоб не сталося з нами – не забувай!”
“Не забувай, синку, - зітхає голос жінки, що співав колискову, - не забувай…”
“Сяйвір, син Межиборів… Та це ж я… Я…”
“Калино, Святославо! – гукає чоловічий голос, що розказував родовід, - біжіть з малим до озера! Там є човни!”
“Рятуйся, Калино, я прикрию! – інший чоловік, молодший.
“Межиборе! – кричить розпачливо жінка, - Боги! Межиборе…
Тінь у гострому шоломі. В руці меч… На лезі кров…
Кров батька Межибора…
“Ти убив його! – жінка з розпачем, - що ж ти накоїв, братовбивце!”
“Калино, - говорить тінь, - стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини – зупинись!»
“Ти – мені пробачиш?! Ти?!”
“Не треба, Калино!”
Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним – жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.
“Заберіть їх звідсіля!” – хрипкий голос з чужинецькою вимовою.
“Обережніш, Чудине, - застерігає хтось, - це ота відьма! Зурочить – жоден піп не відчитає!”
Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.
“Кляте щеня! Уб’ю!”
Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…
“Бабусю! Бабо Славо!”
“Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!”
“Чудине, Туко! – голос воїна в шоломі, - геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!
Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.
“Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!”
“Мама казали – ви не родич, ви зрадник! – кричить той, кого звали Сяйвіром, - я ніколи не стану зрадником, як ви! Я – Сяйвір, син Межиборів!”
“Чули, отче Варсонофій? – воїн з розпачем, - що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й – “син Межиборів”… Пропало… Геть усе.
“Діти швидко забувають, - заспокоює ще одна тінь, - і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.”
Вода у озері червона.Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…
“Хрещається раб Божий, - бурмоче тінь, - і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…”
“Не забувай…, - шепочуть голоси загиблих, - не забувай…”
- Вогнику! – знайомий голос з Яви
16, - Вогнику!Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…
- Тяжка рана, Віщий? – знову голос живої людини.