Читаем Блискавиця Перунова полностью

- Не можна зурочити мертвих, - сказав Далебор спокійно і видобув меча. Вогник рвонув з піхов М’єльнір. Ззаду надбігали бродники на чолі з Твердом.

- Сла-ава! – рявкнув Тверд, - биймо!

Свиснули стріли. Хтось закричав від болю. Купцеві люди, отямившись від несподіванки, зайняли оборону за димлячим стовбуром. Дим заважав цілитися, і протолчани пішли врукопаш.

Вогник рвався до Прадуба. М’єльнір уже забрав життя двох чоловік, що насмілилися заступити шлях його господареві. Літа важкої праці не минули марно – зупинити нині юнака могла хіба що стріла у серце, але не людина з мечем. Він прорвався до стовбура і почав розкидати палаючий хмиз.

- Ла-адо!

Жіночий пронизливий голос. Вогник обернувся якраз вчасно, аби зустріти ще одного ворога. На допомогу напаснику біг другий. Поза їхніми спинами Неждана натягувала лука.

Юнак не бачив, аби його подруга сідала у котрийсь з човнів. Однак, вона була тут і при зброї… Вільна Неждана… Меч його мигнув блискавицею, розвалюючи голову супротивнику. Вогник продовжував розкидати хмиз. В голові крутилося від диму… Він уже нічого не бачив довкола, окрім чорної діри, що її виїв вогонь в боці віковічного красеня.

Чоловік з окутою залізом палицею, який нестямно вимахував нею, неодмінно забив би юнака, аби не Нежданина стріла, що потрапила нападникові просто в потилицю. Удар втратив частину своєї сили, але палиця таки ковзнула по незахищеній Вогниковій голові. І опустилась темрява.

***

“Люлі-люлі, мій синочку, - ніжно шепоче темрява, - татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…”

“У моря калина, під калиною дівчина, - воркоче інший жіночий голос, - не шиє та діва, не пряде, взори не гаптує, лиш чари чарує. Ідіть-но, вроки, від онука Дажбожого Сяйвіра на сухі ліси, на гнилі води… Тут вам, діти Марени, не стояти, білого тіла не ламати, червоної крові не в’ялити, білого тіла не сушити… На морі-окіяні, на острові Руяні, дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…”

“Сяйвір, певно, хворий, - поволі пропливає думка, - хто такий Сяйвір?”

“Запам’ятай, онучку, - це вже говорить чоловік, - ти є Сяйвір, син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів з роду Боричів. Мусиш пам’ятати це як Дажбожу молитву. Щоб не сталося з нами – не забувай!”

“Не забувай, синку, - зітхає голос жінки, що співав колискову, - не забувай…”

“Сяйвір, син Межиборів… Та це ж я… Я…”

“Калино, Святославо! – гукає чоловічий голос, що розказував родовід, - біжіть з малим до озера! Там є човни!”

“Рятуйся, Калино, я прикрию! – інший чоловік, молодший.

“Межиборе! – кричить розпачливо жінка, - Боги! Межиборе…

Тінь у гострому шоломі. В руці меч… На лезі кров…

Кров батька Межибора…

“Ти убив його! – жінка з розпачем, - що ж ти накоїв, братовбивце!”

“Калино, - говорить тінь, - стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини – зупинись!»

“Ти – мені пробачиш?! Ти?!”

“Не треба, Калино!”

Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним – жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.

“Заберіть їх звідсіля!” – хрипкий голос з чужинецькою вимовою.

“Обережніш, Чудине, - застерігає хтось, - це ота відьма! Зурочить – жоден піп не відчитає!”

Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.

“Кляте щеня! Уб’ю!”

Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…

“Бабусю! Бабо Славо!”

“Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!”

“Чудине, Туко! – голос воїна в шоломі, - геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!

Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.

“Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!”

“Мама казали – ви не родич, ви зрадник! – кричить той, кого звали Сяйвіром, - я ніколи не стану зрадником, як ви! Я – Сяйвір, син Межиборів!”

“Чули, отче Варсонофій? – воїн з розпачем, - що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й – “син Межиборів”… Пропало… Геть усе.

“Діти швидко забувають, - заспокоює ще одна тінь, - і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.”

Вода у озері червона.Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…

“Хрещається раб Божий, - бурмоче тінь, - і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…”

“Не забувай…, - шепочуть голоси загиблих, - не забувай…”

- Вогнику! – знайомий голос з Яви16, - Вогнику!

Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…

- Тяжка рана, Віщий? – знову голос живої людини.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Вечер и утро
Вечер и утро

997 год от Рождества Христова.Темные века на континенте подходят к концу, однако в Британии на кону стоит само существование английской нации… С Запада нападают воинственные кельты Уэльса. Север снова и снова заливают кровью набеги беспощадных скандинавских викингов. Прав тот, кто силен. Меч и копье стали единственным законом. Каждый выживает как умеет.Таковы времена, в которые довелось жить героям — ищущему свое место под солнцем молодому кораблестроителю-саксу, чья семья была изгнана из дома викингами, знатной норманнской красавице, вместе с мужем готовящейся вступить в смертельно опасную схватку за богатство и власть, и образованному монаху, одержимому идеей превратить свою скромную обитель в один из главных очагов знаний и культуры в Европе.Это их история — масшатабная и захватывающая, жестокая и завораживающая.

Кен Фоллетт

Историческая проза / Прочее / Современная зарубежная литература
Браки совершаются на небесах
Браки совершаются на небесах

— Прошу прощения, — он коротко козырнул. — Это моя обязанность — составить рапорт по факту инцидента и обращения… хм… пассажира. Не исключено, что вы сломали ему нос.— А ничего, что он лапал меня за грудь?! — фыркнула девушка. Марк почувствовал легкий укол совести. Нет, если так, то это и в самом деле никуда не годится. С другой стороны, ломать за такое нос… А, может, он и не сломан вовсе…— Я уверен, компетентные люди во всем разберутся.— Удачи компетентным людям, — она гордо вскинула голову. — И вам удачи, командир. Чао.Марк какое-то время смотрел, как она удаляется по коридору. Походочка, у нее, конечно… профессиональная.Книга о том, как красавец-пилот добивался любви успешной топ-модели. Хотя на самом деле не об этом.

Дарья Волкова , Елена Арсеньева , Лариса Райт

Биографии и Мемуары / Современные любовные романы / Проза / Историческая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия