Блискавиця Перунова

- До Косняча таки не варто було повертатись, - говорить Далебор, а Вогник прикушує губу, раптово зрозумівши, - сей чоловік помер для роду. Тепер оповідай, як загинула Святослава, мати Калини.

- Відьму убив Чудин, - відповідає чернець глухо, - Ізяславів дружинник. Він почав крушити ідолів на требищі, а оце щеня, - Врабій киває на Вогника, - його вкусило… Чудин озвірів і вихопив в котрогось кіннотника спис…

- Далі… - коротко велить Далебор.

- Стара сама шукала собі смерти. Вона затулила хлопчиська собою. Підскочив Косняч, але було запізно. Хлопця-то він вихопив, відьма ж померла.

- А хрестив малого ти?

- Я…

- І якою була вода в тому озері? Червоною?

- Вони самі винні! – майже кричить Варсонофій, - чому вони опирались? Десятки літ уже правдива віра панує над Руссю! Гатило не бажав слухати слово Боже, він сміявся над ним! Я оповідав йому, як Ісус загнав бісів у свиней, а цей старий поганин говорив, що свині ті розбіглися по світі і стали монахами! І сини його, й онуки – усі насміхалися над вірою Христовою! Один лише Косач розчув слово істини, так Гатило ще й прокляв його за це, а жона окликала мертвим! Уся вина їхня – на них самих!

- Люди добрі! – знову втручається купець, котрий слухав усе це, очманіло витріщивши очі, - та послухайте же! Я тут ні до чого! Коли Ізяслав ходив на Боричів, мене й у Турові не було! Нема на мені крові, чуєш, волхве? Відпустіть мене! Або пошліть за викупом до Турова! Усе віддам – злото, паволоки, оксамити! Жебраком стану! Тільки відпустіть!

- Дуба рубав? – спитав Далебор.

- Ну, цюкнув може пару разів… Як усі… Людоньки! Таж це тільки дерево! А я ж чоловік!

- Ти, - озвався Тверд, - цього дерева не вартий! Яке ваше слово, Віщий?

- У Дніпро! – коротко наказав волхв.

Протолчани виставили вперед списи і почали підштовхувати ними Остафія до краю скелі. Купець ще не вірив.

- Людоньки! Та що ж це! Людоньки!

Одна нога його, взута в сап’янець, послизнулась на камінні. Остафій з хвилину намагався втримати рівновагу, а тоді полетів униз.

Варсонофій, побачивши таке, почав голосно читати молитву. Вогник одвернувся і поплентався геть, аби не улягти спокусі рубонути навкіс зв’язаного бранця. За спиною розлігся зойк, а через хвилю – плюскіт води. Юнак зашпортався об корінь і трохи не вдарився об дубовий стовбур. В боці велета чорніла діра. Прадуб стояв, розметавши гілля в молодому листі, але смерть його була лише питанням часу.

Поряд з дубом лежали вбиті у сутичці протолчани. Двоє чоловіків і…Неждана. Лице жінки нині було набагато лагіднішим, ніж за життя. Вільна Неждана… Чи пускають до чертогів Перунових жон, якщо ті загинули зі зброєю у руках?

Вогник упав на коліна поруч з мертвою подругою. Біла пляма її обличчя пливла перед очима. Жінка в білому колись затулила його від смерти… Мама Калина… Бабуся Слава… Батько Межибор… Червона вода у озері, і холод навського шляху… Що повернуло його назад? Як жити далі? Учитель вижене його… Хрещені люди убили Прадуба, як колись повбивали Боричів… Він, Вогник, теж хрещений… Ніколи йому не стати Перуновим воїном, і Боги одвернуться від чоловіка на ім’я Самійло… Мати впала на меч, аби не стати жоною зрадника… Чи її сину варто чіплятись за життя?

Погляд юнака упав на мисливський ніж, що був на поясі в Неждани. Вогник потягнувся за ним і зомлів раніше, ніж зумів видобути з піхов. Тихі голоси загиблих знову задзвеніли у темряві.

“ Не забувай…”

***

- Ну, як він, Віщий? – почувся голос з Яви.

Голос знайомий… Тверд, протолчанський ватаг… Далебор відповів:

- Не краще і не гірше. Так само.

- Витягніть його з Нави, Віщий! Хлопчині не час вмирати.

- Хто знає, - Далебор втомлено, - де його час. Дякую, Тверде, за принесення. Ходімо, справимо требу.

- Попросіть же Перуна про дощ, - Тверд несміливо, - спека… Горять плавні, ні риби, ні звіра… Ми-то відаємо, що Блискавиця сердиться. За те, що не вберегли Прадуба. Але ж ми зробили все, що могли…

- Не просити Богів треба, а лише славити їх, - озвався Далебор, - як бо говорили пращури:” Се бо славимо Богів ніколи не просячи, бо славимося силою їх!” Якщо вірити і славити – то виживемо. Збайдужіємо – пропадемо. Ходімо, Тверде… Принесемо пожертву і будемо чекати.

Голоси віддалились і затихли. Вогник поволі розплющив очі. Над силу звів руку і обмацав голову. Пов’язки не було. Тільки коротко обтяте волосся нагадувало про рану.

“Довго лежу, - подумав знехотя, - тоді весна була, нині Ярило гуляє світом… Неждана… Нема Неждани…”

Юнак скривився наче від болю, згадавши бліде, злагідніле в смерті лице. І отой зойк… “Ла-адо!” Вона його врятувала. Хоч і не кохала… Чому йому так потрібно було хоч дихання Лади? Може тому, що в дитинстві не встиг дослухати материну пісню?