Блискавиця Перунова

Батура кілька хвилин думав, а тоді ляснув себе по лобі:

- Чи не за Всеслава Полоцького ви говорите, волхве? Таже він у темниці!

- Ну, - всміхнувся Далебор, - темниця – не могила, а в’язень – не небіжчик!

- Віщий, - серйозно мовив Батура, - ви – людина мудра, судячи з того, що оповів мені Змагор. Але, чи знаєте ви Всеслава? Це ж вовк, безжальний і хижий та скорий на кровопролиття! До того ж він – чаклун… ну, вам-то до цього не звикати, - Батура позирнув на принишклого від незвичних запахів Полісуна, що лежав під лавою, - але все ж таки… І ви думаєте, що він зможе бути князем Київським?

- Вовк… - сказав Далебор стиха, - то й що? Хижий та неприборканий? Але ж ворог, що йде на нас, теж вовчої породи! Прирученим псам його не подолати! Чи знаю я Всеслава? Так, знаю! Він дійсно такий, як ти говориш, за винятком, може, чаклунства. Але він дасть киянам мечі! І поведе рать! І знищить степову зграю! Вовк – звір Перунів, Батуро! А лише на Перуна маємо сподіватися лихої години!

- Хто-зна, - озвався дереводіл задумано, - Перун дідів наших давно поплив за течією!

- Аби залишився дух Перунів в серцях русичів! – різко сказав Далебор, - Боги не тільки в Образах, Батуро, але і в душах наших! І горе тому, хто цього і досі не зрозумів!

- Віщий, - мовив Батура опісля недовгого роздуму, - ми з жоною запрошуємо вас до нашої оселі. Посидимо…Пообідаємо…Поговоримо... Дідо Шевчику, ви також приходьте. Се, Віщий, правильний чоловік, хоч і старий уже.

- Та ми знайомі, - всміхнувся Далебор, - хлопчиськами ще тримали оборону проти ще одної зграї. Їх завжди багато було – чужих вовків у наших степах.

- Ну, - продовжив Батура, - і ще дехто прийде… опісля. Старшина братчини ковалів, Білозір на ім’я. Він і досі в захопленні від слів ваших, та від вашого молодика, що один на п’ятьох пішов. Від братчини кожум’як – старий Горазд. В шевців немає братства, але всі знають діда Шевчика, і дідо Шевчик знає всіх… Ну, ще там, од кушнірів, од бондарів… Купців прийде кілька…Порадимося…Щодо віча, і взагалі… Часу обмаль – ворог йде на Київ!

Далебор кивнув головою на знак згоди. Коли Батура, зігнувшись трохи не вдвоє, вибрався з хижі, а Сулиця подріботів проводжати гостя, волхв сказав, усміхаючись:

- Не всі кияни, Вогнику, здрібніли. Оце ось – русич!

- Ви б все-таки, - мовив Вогник обережно, - не дуже довіряли хрещеним людям, Віщий, бо можуть зрадити…

- Тобі ж я вірю, - сказав волхв спокійно. Вогник не відповів нічого, але здригнувся, як від удару.

- Сину душі моєї, - лагідно сказав Далебор, - навіть нам, жерцям, що пам’ятають Веди, не під силу змінити людині душу однією молитвою і корцем води. Тим більше, не здатні на це ті люди, які знівечили тобі життя. Я сказав те не для того, аби тебе образити, а для того, аби ти зрозумів – Батурі, та друзям його вже не було чого зраджувати, за них це зробили інші. А вірити людям часом треба. Зрозумів?

- Так, Віщий…

- А коли так, то підемо до багача на обід, - мовив волхв, - давненько я не куштував пирогів з білого тіста. Мабуть, з того часу, як покинув Полоцьк… Ну, чого похнюпився, косаче?

- У битві, - зітхнув юнак, - мені було б затишніше… Або на Хорсиці… Не подобається мені у граді, Віщий!

- Перуничі київські жили не у граді, а у гаї, - мовив Далебор, - от поб’ємо зі Всеславом половців, насадимо над Дніпром дубків, та й житимемо як належить. А поки-що ми потрібні тут.

“Сон у Наві”, - згадав Вогник, - учитель мав від Богів віщування перемоги… Нічого не вмерло, доки зеленіє гілка Хорсицького Дуба…”

Повернувся дідо Сулиця і ознаймив:

- Ідемо пироги їсти! А медовуха у Батури – знаменита!

Далебор усміхнувся:

- Добрий обід, як і добра битва, вимагає здоров’я…

- Доброго обіду я часом не маю, - мовив Сулиця весело, - а добра медовуха у мене завжди є… Тому і здоров’я зберіг. Але на дурничку, як говорять, і оцет підсолоджувати не треба.

***

На столі у багача Батури дійсно були пироги. І не тільки…

Спершу Батурина жона, вродлива кароока молодиця, разом із донькою, схожою на втілення Лелі, застелили дубовий стіл гаптованим обрусом. Потім почали з’являтися страви: паруючий борщ, домашні ковбаси, миска з м’ясивом, вареники, наливки… І, звісно ж, пироги. Батура власноручно приніс діжечку з медовухою, і дідо Сулиця аж прицмокнув від утіхи.