Блискавиця Перунова

Вогник, аби не дуже витріщатись на стіл, де смаколики з’являлися наче в казці, роздивлявся світлицю. Туманні спогади дитинства раптово обрели чіткість. У хаті, що спопеліла в туровських лісах, була така ж підлога з дубових брусів, така ж мальована квітами піч, різьблені лави, діжа в кутку, рушники на стінах… Тільки на божничці, на покуті, замість лельок-оберегів були два мальовані образи – жона з дитям, і чоловічий лик, наче гаптований на платі. Обидва малювання прибрані в рушники зі знайомими взорами. Ось Дерево Життя, ось Берегині, ось Перунові Блискавиці… Юнак здивовано глянув на Далебора, котрий неспішно розмовляв з хазяїном дому. Спитати у вчителя, чи не розгніваються Вишні-чужинці на такі оздоби було б нечемно стосовно до Батури і його близьких. Вогник поспішно одвів очі і став дивитись на хазяйчину доньку, що клопоталася по господарству, весь час закидаючи назад дві товстелезні коси, перевиті стрічками. Дівчина була русява як батько Батура, але кароока як мати. Срібні ковти-спіральки ніжно подзенькували при кожнім її кроці. На шиї – разок бурштинового намиста з бурштиновим же хрестиком. Юнак зітхнув. Від протолчан він начувся, що хрещені люди не беруть злюб з язичниками. Та й хіба стане багацька донька жоною Перунича, чиє життя – самі небезпеки? За ним могла б піти лише така, як Неждана. Жінка-воїн, а не оце ось лебедятко… Але усе ж таки… Яка краса!

- Жоно, - питав тим часом Батура, - де Первень?

- Та де ж, - озвалась господиня, - як не у мніхів своїх. Починайте, батьку, без нього, він-бо все одно не буде цього їсти.

- Дожився, - буркнув Батура, - син як ворог, шматка хліба в батьківській хаті не преломить. Ну, най Бог благословить трапезу нашу, і Давні Боги хай не сердяться на нас.

Батура вмостився на чолі столу. Далебора з Сулицею, яко старших, всадовив праворуч. Вогник, гостем бувши, опинився поруч з дідом. Навпроти нього сидів Змагор, котрий весело підморгнув йому, а навкіс – хазяйчина донька, що цікаво зиркала в його бік карими оченятами.

Місце між господинею і Змагором було вільне і призначалось, видимо, для старшого сина. Батура поглянув на порожнину, що нагадувала вибитого зуба, і зітхнув:

- Ну, ось… Жона моя – Світана, сина другого знаєте, донька ж – Поляна. А се гості мої – волхв Далебор та учень його…

- Вогником званий, - тихо підказав юнак. Поляна звела брови:

- Дивина-а… Справжні волхви…

Змагор штурхнув її під бік, і дівчина, почервонівши, замовкла. Батура всміхнувся поблажливо:

- Насип-но борщу, Світано.

Тільки-но Вогник підніс ложку до рота, як рипнули двері, і до світлиці увійшов молодик, вельми схожий і на Змагора, і на Батуру, тільки що не такий високий. Зодітий він був у грубе вретище, і весь час горбився, ніби соромився свого сильного тіла. Світана кинула на чоловіка винуватий погляд і схопилася з місця:

- Сідай, синку… Я ось тобі капусточки з редькою…

- Сядь, жоно! – рявкнув Батура, - або він їстиме те, що й ми, або ходитиме голодним, чи трапезуватиме там, звідки прийшов! Поляно, ходи, злий брату на руки!

- Ви ж знаєте, батьку, я пощуся, - стиха відповів молодик, - та й вам би слід пригадати, що нині п’ятниця – день смерти спасителя нашого.

- Се не привід сідати до обіду брудному, наче мара! – гримнув дереводіл, - і на борщ з м’ясом я заробив мозолями своїми! Зволь робити все як належить, або йди, звідки прийшов!

- Батьку, - мовила Світана благально, - хай дитина хоч трошки поїсть! Він же уже два дні не обідав…

- В дитяти твого вже он борода росте, - буркнув Батура, поступаючись. - Оце тільки задля того, що гості в хаті, а то б мав би він у мене обід…

Світана похапцем поставила перед юнаком, що, перехрестившись, сів на краю лави миску з кришеною капустою та редькою, ледь помащеними олією. Та Первень їсти не став, бо очманіло витріщився на Далебора. Він роздивлявся волхва так пильно, що Батура, якого дратувала синова поведінка, засовався по лаві і вже хотів щось таке мовити. Раптом молодик уздрів Полісуна, який пробрався до світлиці, приваблений запахом їжі. Вовк поклав Вогнику на коліно свою велику голову, і Перунич усміхнувся ледь ніяково.

- Не бійтесь, - сказав, звертаючись до хазяїв, - це – мій друг. Він все розуміє і не зробить шкоди. Вірно, Полісуне?

- Ау, - озвався сіроманець, наче і справді відповідаючи.

З Первня цього було задосить.

- Батьку, - спитав він, - хто ці люди?

- Мої гості, - сухо сказав Батура.

- Чи є вони християнами? – продовжував допитуватись молодик.

- Сам бачиш, що ні, - буркнув дереводіл, - їж собі мовчки.

Первень підвівся з-за столу, так і не доторкнувшись до їжі. Батура стис в руці дерев’яну ложку, і та хруснула, ламаючись.