Блискавиця Перунова

Вони сиділи в глибокій ярузі – Вогник і старий чоботар, а над ними вивищувалась загорожа Княж-двору з почорнілих від часу дубових колод.

- Треба лишень туди вилізти, - продовжував дідо, - чи зможеш? Ех, був би я молодший…

- Я лазив по Хорсицьким скелям, - стиха озвався юнак. Він тримав лівицю стиснутою, наче дотик до дівочої щоки був пташеням, котре прагнуло на волю.

Лада захопила його у полон миттєво. Тепер він розумів, чому говорилося у давніх сказаннях, що дихання любові грізніше від Перунових стріл. Мусив думати про те, як краще виконати небезпечне доручення, а пам’ять, його відточена пам’ять жерця, знай перебирала подробиці їхньої з Поляною недовгої розмови.

- А вмієш лазити – так і добре, - озвався дід, - о…Чуєш?

З боку Боричевого узвозу долинув звук, схожий на гудіння порогів.

- Вдалося таки розворушити людей, - сказав задоволено Сулиця, - давненько у Києві не було справжнього віча…

Вогник струснув з себе задуму і почав готуватись. Скинув сорочку, роззув постоли, перевісив М’єльніра за спину, за черес заткнув ножа. Сулиця покрутив головою.

- Дуже круто – сказав, - яр майже прямовисний.

- Видряпаюсь, - мовив Вогник весело, - не вперше…

- Ну, - прищулився дід, - хай Боги помагають… І чого оце не можна помолодшати трошки? Он волхв твій і досі наче юнак, мабуть слово таке зна, а я вже зносився на реміняччя.

Юнак підбадьорливо всміхнувся до Сулиці і взяв до рук тул²¹ з важкими стрілами. Великий дальнобійний лук та стріли до нього були з Батуриних запасів. Багач Батура замолоду ходив ратником на торків, приніс з війни чимало озброєння, а як наказано було ту зброю здати, дещо, як він казав, приховав у себе в льосі. Вогник з усміхом пригадав собі, що з тим “дечим” Батура міг спокійно витримати облогу у власній хаті. Юнак розмотав тонкого мотуза і прив’язав до стріли. Тоді узяв лука, прикинув відстань і відійшов назад.

- Думаєш, витримає тебе стріла? – занепокоєно спитав дідо.

- Повинна витримати, - засміявся Вогник, - я легенький.

Однак він пустив дві стріли, котрі вбилися в загорожу майже поруч. Посмикав мотузки, перевіряючи міцність, і подерся кручею вгору. Лізти земляним схилом було не так і важко, але стіна таки далося Вогнику взнаки. Він дерся вгору, одною рукою вбиваючи в щілини між колодами ножа для опори, другою ж чіпляючись за мотуз, а часом – зависаючи на ньому. Старі колоди розсохлися, і тому на виступи можна було поставити ногу і вряди-годи перепочити. Та Вогник мусив поспішати. Аби на тому боці яру трапився лучник, кращої цілі йому було б не знайти. Юнакові часом аж свербіла незахищена спина, але він не озирався. Якщо його таки помітять – тут нічого вже не зробиш. Учитель завжди говорив, що про небезпеку, як і про ворога треба думати, коли вона підходить на довжину меча

Коли до вершини зосталося не так уже й багато, древко стріли тріснуло, і мотуз ковзнув униз. Вогник повис на одній руці, лезо ножа аж вгиналось під його вагою. Ноги даремно шукали опори… Зусиллям волі юнак притлумив цілком зрозумілий страх і обережно посунувся ліворуч. Пальці, що вчепилися в другий мотуз були вологими… Ще трохи – і він зірвався б униз… Така загибель не принесла б чести тому, хто не виконав наказу…

Він дібрався до верху стіни і всівся перепочити. Дідо Сулиця був правий – охорони дійсно не було видно. Перед Вогником лежав Княж-город на горбах Дніпрових. Ледве видний звідси міст зв’язував стару Гору з Ярославлім Градом. Поміж розкішних будинків, поряд з якими Батурин дім виглядав би замірком, вирізнялися золоті бані храмів.

Вогник витягнув нагору вцілілого мотуза, відчепив від череса невеличкого гака і зачепив його за стіну. Тоді закріпив мотузку. Спуск, порівняно з підйомом, вдався за іграшку. Юнак скочив на землю легко, мов кіт.

Як оповідав дід Сулиця, княжа в’язниця знаходилась тут таки, на Горі. Один з братів старого князя Ярослава, Судислав, князь псковичів, провів там трохи не все життя. Подейкували, що за прихильність до поганства. Троє Ярославових синів наважились повернути стрию волю аж після батькової смерті. Два десятки літ не бачити сонця… Вогник повів плечима наче від подиху холодного вітру. Нині ж тисяцький Косняч дбав про те, аби поруб не стояв порожнім. За словами того ж Сулиці десятки киян одбували покуту в княжих льохах, які ще й було розбудовано з такої нагоди. Десь там бідував і Всеслав з сином Рогволодом.

Вогник обережно скрадався між височенними парканами, що обгороджували боярські доми. Гудіння натовпу вже було чути й тут, з боку Боричевого узвозу чулися вже трохи не удари тарана у браму. Людей на вулицях не було – град наче вимер. З якоїсь хвірточки у нескінченій загорожі вибігла розкуйовджена жона-челядинка, побачила юнака, охнула і метнулася геть.