Блискавиця Перунова

- На Київ ідуть кипчаки, - сказав Вогник на мить покинувши непокірний замок, - князь Ізяслав утік до ляхів… Кияни хочуть собі нового князя. Який очолив би військо… Князя Святославового роду.

Всеслав поклав руку на груди.

- Це все зробив Далебор, - мовив, - окрім хіба що нападу ординців. Яку він візьме плату з мене? Я був йому поганим учнем… І розлучились ми ворогами.

Вогник визивно підвів чубату голову:

- Поверніть Русі її душу! Її Святині! – видихнув, - тоді відкриється брама Вираю, і Вишні повернуться до нас!

- Хіба можна воскресити те, що загинуло? – вимовив князь, якого зовсім не здивували Вогникові слова.

- Нічого не загинуло, - сказав Перунич, і ключ під його рукою подався в заіржавілім замку, - ще зеленіє гілка Прадуба… А небезпека розпалить в серцях Перунів вогонь. Доля ж сприяє відважним, князю Всеславе, якщо відвага ця вгодна Богам.

Вогник заглянув до кімнатки, двері якої щойно відкрив. Біля дальньої стіни, звісивши на груди голову, сидів закутий в кайдани юнак, навіть не юнак ще, а отрок. Почувши рипіння двері, хлопець підвів голову. На змученому його обличчі промайнув жах, але він гордовито стис вуста і над силу звівся на ноги.

- Ну, - вимовив, - я готовий… Батько вже помер?

Всеслав увірвався до цюпи, одіпхнувши Вогника і навіть не помітивши цього.

- Дитя моє! – видихнув, - живий! Рогволоде!

Хлопчина із схлипом зітхнув і сповз на підлогу, знепритомнівши. Вогник мовив до Всеслава:

- Я подбаю про нього. А ви йдіть до люду, князю.

Гомін чути вже було за дверима в’язниці. Всеслав раптом усміхнувся і рушив назустріч тим, хто вигукував його ім’я.

***

Перунич звільнив від кайданів Рогволода і підняв на руки обважніле тіло хлопця. Коли він вибрався з темниці, то кияни на чолі з Батурою вже розбивали інші двері, визволяючи в’язнів. Всеслава витягли на двір, поставили на щит, одібраний в котрогось з гриднів, і підняли над головами. Колишній в’язень сміявся дзвінким молодим сміхом, і Вогник з раптовою надією подумав, що Далеборів учень усе-таки виправдає сподівання учителя.

Рогволод отямився і жадібно втягнув в себе повітря.

- Очі болять, - мовив тихо, - два роки… не бачити сонечка.

- А батько твій – нівроку, - озвався Вогник, дивлячись, як натовп несе свого обранця просто до княжих палат.

- Батько бачить у темряві наче вовк, а при світлі наче сокіл - прошепотів Рогволод, - його ж зачаровано немовлям. І він такий сильний… А я зламався… Сором…

- Хто встає назустріч загибелі – той не зламався, - сказав заспокійливо Вогник. Він бо бачив, що перед ним хлопчик, який щосили намагається бути схожим на батька-воїна. – одужаєш, Всеславичу!

- Ти жрець-воїн? – спитав хлопчина стиха, - я шаную Давніх Богів. Тільки про це знає лише батько. Він не велить нікому розказувати. Але тобі можна… Ти ж мені все одно що брат. Аби не ти – нас би вбили… Вчора вони прийшли увечері, і я подумав, що то – остання година. Коли мене приковували до стіни, то Косняч, боярин Ізяславів, дивився на це і насміхався наді мною. То дуже лиха людина…

- Я знаю, - озвався Вогник, - знаю.

- Я вб’ю його, як тільки спопаду десь, - сказав Рогволод з цілком дорослою затятістю.

- Ні, - мовив Перунич, - цей чоловік – мій кровний ворог. Залиш його мені, княжичу.

- Ти не знаєш… Він назвав мене вовченям і вдарив в лице… А перед цим сказав, що я буду плазувати на колінах, вимолюючи зайву мить життя.

- Сподіваюсь, ти плюнув йому в пику? – спитав Вогник співчутливо.

- Авжеж, - ледь посміхнувся розпухлими вустами Всеславич, - за те ж він і вдарив мене. Але ж тебе поранено, друже! – вимовив він раптом, і Вогник вперше відчув різкий біль у грудях, там, де його торкнувся Чудинів смолоскип. Рана у боці кривавила, хоч була неглибокою, й теж боліла. Піднесення минуло, і Перунич захитався від слабкості.

- Облиш мене, - запручався хлопчина, - я піду сам! Ти кривавиш!

Вогник поволі опустив Рогволода на землю, і вони, обидва, трохи не повалилися в грязюку, перемішану сотнею ніг. Хтось підтримав обох за плечі… Далебор.

- Віщий! – мовив радісно юнак, - все вдалося!

- Авжеж, - сказав Далебор незвично лагідно, - лишилось тільки половців розбити – і все…

Вогник пирснув сміхом, бо йому раптово стало дуже весело. Він бо виконав смертельне завдання – і не загинув. Перун дав йому змогу помститись, і певне надасть таку можливість ще не раз. А, перш, ніж іти до наступної битви, він зможе ще раз побачити біляве дівча з Батуриного дому.

- Як справи, Всеславичу? – спитав тим часом Далебор, - я знав твого батька, коли він був ще хлопцем…

- Слава всім Вишнім, на Сварзі сущим, - твердо вимовив Рогволод, - хай обережуть вони вас, Віщий Волхве, з чотирьох боків світу!

- О, це слова кшатрія, - мовив Далебор здивовано, - Всеслав навчав тебе?