Блискавиця Перунова

- І батько, - мовив княжич, - і ще… Не має значення… Ви дасте мені, Віщий, чар-зілля, аби я швидше одужав? Я теж хочу йти до битви!

- До якої битви? – звів брову Далебор.

- Так половці же…

- Вистачить ще битв для тебе, дитино, - чомусь сумно сказав волхв, - аби тільки вони були правими… Ходімо до Княж-двору… Всеслав мабуть там уже.

Дорогою вони проминули Коснячів двір, розбитий і пограбований. Кияни не проминули обчистити до нитки дім ненависного тисяцького, і хата світила пусткою.

“Він тебе розшукував, - раптом згадав Вогник останні слова Чудина, - ти ж його…”

Що хотів сказати суздалець? “ Ти ж його вбити хочеш?” Але звідки б знати про це Коснячу? Здогадався? Як? І чому він був певен, що його небіж вижив? Щось тут було не так, але Вогник облишив даремні роздуми. Ясно було одне - останні Боричі зустрінуться. Напевне.

***

Рани Перунича не були тяжкими, а Далеборові мазі тлумили біль і запалення. Вже на другий день, на превелику заздрість Рогволода, Вогник покинув Княж-двір. Княжич ще слабував, а от Всеслав був з двожильної породи. Він випарився у лазні, зголив бороду, залишивши вуса підківкою, і обтяв волосся при самій голові, зоставивши вояцького чуба. Русявий, світлоокий князь Полоцький нагадував пращура свого, Святослава Хороброго, і всіляко ту схожість підкреслював. Навіть сережку носив у вусі. Була в цьому чоловікові дійсно якась хижа вправність і сила, словом те, чого не вистачало красеню Ізяславу.

- До облоги я не допущу! – гримів він сильним низьким голосом перед виборними од віча, - ми зустрінемо їх раніше, і викинемо геть з землі київської! Ізяславових людей, тих, хто захоче мені служити, я зоставляю в дружині! Рать? Звичайно ж потрібна – у мене мало людей, а до Полоцька посилати запізно. Зброя? Зброя буде! Коні? З конями складніше, але вирішимо і це…

- Оце князь! – захоплювався Батура, - вояк! Не макуха якась, не лялька в руках наближених! Дай Боже йому здоров’я!

“Може Боги змилосердилися над долею Руси, і справді послали нам нового Святослава?” – думав і молодий Перунич, доки спускався вниз Боричевим узвозом і вишукував на Подолі Батурину хату. Він не знав, що скаже Світані, чи комусь іншому з Батуриних домашніх, але сподівався хоч оком кинути на дівчину.

Дома був лише Змагор. Він стояв біля ґанку і робив випади мечем, кривлячись від болю.

- Готуюсь! – привітав він Вогника, - князь Всеслав залишив мене в дружині.

- Знизу бий, - порадив Вогник, - тоді рука не так млітиме.

Змагор послухав поради.

- Мама з Поляною, - мовив, описуючи мечем півколо, - та інші жони вирішили зробити князю сорочку-оберіг. За один день зіткати, пошити і вигаптувати. Поляні дісталося гаптувати рукав. Уявляєш, як вона задерла носа?

- А де… вони?

- Поляна у садку, гаптує, а мама у сусідки. До сестриці краще не підходь, бо вони ду-уже зайняті. Пирхне, мов кицька і все.

Поляна не пирхнула. Вона впустила гаптування і з хвилину дивилась на Вогника як на примару.

- Ти живий!

- Чого б се я мав померти? - сказав Перунич ніяково.

- Дідо Сулиця оповів мені… Ой, лихо! Тебе ж поранено!

На Вогникові була сорочка хтозна з чийого плеча, яку принесла йому всмерть перелякана змінами на Горі княжа челядинка. З-під завеликої одежини виглядало полотно пов’язок.

- Та то пусте, - озвався юнак заспокійливо і опустився на колоду поруч з дівчиною. Підняв гаптування, на якому вже вимальовувався круговий візерунок-оберіг з переплетених свастик-коловратів.

- Ти врятував князю життя, - сказала Поляна з повагою, - весь Поділ тільки про це й говорить. Хто радіє, хто й боїться. Волхв твій весь час біля Всеслава, декому це не до вподоби. Он, Первень каже, що, уздрівши поганство на Княж-горі, Богородиця Вишгородська заплакала кривавими слізьми…

- Як се їй вдалося розгледіти Далебора аж із Вишгороду? – буркнув Вогник.

- Ой, не кажи так, - дівчина аж здригнулась, - тобі що, язичнику, а нас, хрещених, Бог і покарати може!

- Як чужинець може скарати нас на землі нашій? – спитав заскочено юнак, - Перун володіє громами, Дажбог – світлом, Велес – землею… У Бога ромеїв тут немає влади, хіба що люд сам прикличе його… Коли збиралась Перуна звати на поміч русичам, тоді не боялась. Забула вже?

- Не забула, - озвалася Поляна, - такі думки – це також гріх. А брата мого найстаршого послухати – так і все на світі гріх. Вечорниці – гріх, веснянки – гріх, вогнище купальське – гидота, вишиванка – і та спокуса диявольська А як без гарного жити? Сумно… Навіть в церкві – і то візерунки наші, як ото в Святій Софії… Так красиво… А брат говорить, що навіть співати гріх… Я співати люблю…

- То співай! – вимовив Вогник, - дівочий спів – це молитва Ладі. Так каже Далебор.

- Ти в усьому слухаєш волхва свого? – спитала Поляна, беручи голку до рук.