Блискавиця Перунова

- Стримуй себе, - мовив Далебор повчально, - мало мати силу, треба ще й нею володіти. Але ти навчишся… Жаль, що часу нині обмаль…

- Чи не ви колись говорили, Віщий, - всміхнувся юнак, - що битва – найкращий учитель для воїна, і вона ж йому винагорода, кара і суд?

- Атож, - сказав старий, - от і подивимось, чому ти навчився…

***

Військо мало вирушити ранком наступного дня, а ввечері до хатини діда Сулиці прийшов кривич Рогдан.

Полоцький боярин обдивився скоса хатину старого чоботаря, де, на радість дідові, так і зостались ночувати обидва Перуничі, і гмикнув:

- На Горі не хочеш жити, чародію? Гидуєш розкошами княжими?

- Розкоші відбирають силу, - мовив волхв, - а часом – і розум. Чого прийшов, Рогдане? До речі – ти винен Перунові требу.

- Вийдемо, - Рогдан зиркнув на діда Сулицю, котрий латав чобіт, - маю щось сказати.

Далебор звівся з лави і вийшов за Рогданом у невеличкий дворик, обсаджений соняхами. Вогник з Полісуном пішли за ними – молодому Перуничу не сподобався вираз Рогданових очей.

Кривич зиркнув на них з-під лоба.

- Далеборе, - мовив, - звели вовкам забратися. Чи тобі вже потрібна охорона?

- Охорона потрібна тобі, - сказав волхв спокійно, - аби ти не накоїв дурниць, за які мені доведеться тебе вбити.

- То ти вже знаєш, чого я прийшов? – скинувся Рогдан.

- Здогадуюсь.

- Це ти порадив Всеславу, аби той не призначав мене тисяцьким?

- А ти вважаєш, що зміг би рядити Києвом? - спитав Далебор, - тільки правду кажи, Рогдане…

Кривич з хвилину витримував погляд Далеборів, тоді опустив голову:

- Хтозна… Не знаю… Ні!

- Так «ні», чи «не знаю»? – добивав Далебор.

- Ні! – вигукнув Рогдан так, що аж Полісун тривожно рикнув, - але я, принаймні, міг би спробувати! І може б у мене вийшло!

- Ні, Рогдане, - мовив Далебор безжально, - ти заслабкий для цього. Ти лише добрий воїн, можливо навіть непоганий воєвода, але чинити правий суд, чи вникати у справи градські – не для твоєї натури заняття. Я не міг дозволити Всеславу задля приязні вашої налаштувати Київ проти себе. Бо всі помилки твої окошаться на князеві, як Ізяслав постраждав за помилки Косняча-тисяцького. Кожен має бути на своєму місці, Рогдане, бо так належить за законом Прави.

Блакитні очі Рогданові аж побіліли від зненависті.

- Диявольське поріддя, - сказав він тихо, - а тобі хто дозволив судити мене? Ти так певен своєї правоти, Далеборе, що вважаєш кожний ґандж в людині смертельним, наче сам є без вад?

- Нема людей без вад, - сказав волхв спокійно, - але там, де зломиться слабший – вистоїть сильніший. Хто не дає тобі вибрати зброю по руці і справу по серцю? Чи напружити душу і стати сильним? Чи твоїй душі, кшатрію, як багатьом нині, теж потрібен костур замість меча?

- Давні слова, - хмикнув Рогдан, - закони пращурів, приписи Вед… Світ давно не такий, чародію, як у ті часи, коли ар’я говорили Давньою Мовою. Бачиш, я не забув твоєї науки, коли ми з Всеславом слухали тебе, затамувавши подих. І пам’ятаю, що Перун твій зневажає слабкість, і його не можна просити. Мій же Бог – всеправедний і милосердний, його можна благати, можна каятись, і він пробачить все, аби каяття було щирим. Я обіцяв Перунові пожертву – і я дотримаю слова. Але, коли я вже нічого не буду винен ні тобі, ні бісу, якого ти славиш – стережися, Далеборе!

- Учителю! – сказав Вогник, коли розгніваний кривич подався геть, - ви нажили собі ворога!

Волхв знизав плечима:

- Мої вороги довго не живуть… Але все-таки, як змаліли люди… Оце я говорив з воїном, котрий слабкість вважає цнотою! Лихо Дажбожим онукам, бо світ зійшов на манівці!

Дідо Сулиця, коли вони повернулись до хатини широко усміхнувся:

- Подався геть змій полоцький? Язва морова, не чоловік.

- Ви що, його знаєте? – спитав Вогник заскочено.

- Та мені досить того, як він зирнув по хаті… Ні “вітайте”, ні “добридень”, наче до хліву зайшов. Та й горлав, аж сюди було чути. Воє-во-ода… За моєї молодости був один такий, Вовчим Хвостом звався. Теж мав більше голосу, ніж розуму. А скажіть-но, Віщий, князь-то його, Всеслав, невже ж теж такий?

- Ні, - відповів Далебор замислено, - Всеслав розумніший за родича

- А от ви помагаєте Всеславу, Віщий, - не відставав дід, - мабуть сподіваєтесь на щось. Думаєте, він дозволить треби правити, як-то раніше було?

- Думаю, що, принаймні, не буде того забороняти, - відповів волхв.

Сулиця видимо вагався. Тоді заговорив: