Блискавиця Перунова

З тим і пішов, а я всю ніч дивився на ті знамена, і душа моя ставала попелом. Зранку жона почала домагатись, аби викинув я те, що Гатило залишив, та не послухав я баби, а лише добре корогви ті заховав. Довге життя прожив я, Віщий, опісля того, всіляке довелося бачити… І як Володимир-князь годував людність і поїв безкоштовно, аби знову собі з’єднати. І їли люди, і пили, і шматок, котрий убивця їхніх рідних їм кинув, нікому впоперек горла не став…І як вихваляли князя співці наймані, а люд їм вторував щиро… І як за Ярослава, сина Володимирового, зникали люди без вісти. О, то був мудрий чоловік, мудріший за батька свого! У Новгороді волхвів на вогнищах палили, раз у раз повставали словени, а у нас тут – тиша погребова… Тільки кожного дня – якийсь закон новий: то смертну кару ввели, якої ніколи не було поміж русичами, то податки підвищили, то нові придумали… А хто проти того баламутив, або віру давню і звичаї хвалив, а нову гудив – сьогодні ходив Подолом, а завтра пропав, наче й не було такого. Рідний брат Ярославів – і той… пропав, аж після смерти княжої знайшовся у порубі, а простолюдці, або як Володимирич полюбляв казати –“смерди”, так і просто щезли. Сусід сусіда боявся, а батько сина. Он, у Батури – бачили синочка? Се Ізяслав Ярославич трохи занедбав батькової справи, а то б і дереводіл щез, бо має задовгий язик і душу простосерду.

Сулиця зупинився і витер засльозені очі. Далебор поклав йому руку на плече.

- Перун не пробачає, - вимовив, - бо навіть блискавці не під силу підпалити попіл. Ти до кінця не згорів, старий приятелю! Ті корогви ще у тебе?

- Зараз, - забурмотів Сулиця, - зараз!

Дідо подався у прихатень. Довго марудився там і через деякий час повернувся з вузлом, оберненим цупкою полотниною. Поклав вузла на стіл і обережно розгорнув.

Корогви не потьмяніли од часу. На темно-багряному тлі ясно видно було нашитий зверху чорний лик Гнівного Сонця. Сулиця обернув знамено, і на блакитному тлі сяйнув золотом усміхнений лик Дажбожий.

- На славу нам, на пострах ворогам! – вимовив старий ратник, - чи пам’ятаєте, Віщий?

- Пам’ятаю! – вимовив Далебор. Волхв підійшов до столу і розгорнув другу корогву.

- Дивись-но, Вогнику! – сказав, - ось з нею ходили до битви Перуничі! Мала вона бути біля князя, як оберіг.

Корогва Перуничів була блакитною, а закінчувалась довгими золотими косицями. На блакитному тлі золотом же було нашито знак блискавиці. Вогник обережно підняв тканину, і золоті кінці розгорнулись з тихим шелестом. Юнак уявив себе на коні, в руці – стяг-блискавиця, золоті стрічки мають на вітрі. Се дійсно був прапор для кінного бою, легкий і яскравий. Вогонь небес!

- Я видів сон у Наві, - сказав Далебор, - воїна Перунича з цією корогвою. І чорне Сонце в багряному небі… Ми виграємо битву, Сулице… Чи чуєш? Ще дещо я бачив, і те збутися мусить, але ворог не дійде до Києва! Онук Гатила Борича і правнук Ратиборів підніме стяг, під яким його пращури ходили до битви!

- Оцей хлопчина – Борич? – охнув Сулиця, - добрий знак… Ой, добрий! То Гатило вижив тоді… І жона Ратиборова, відьма, врятувалася… Сильна була відьма, зціляла силою своєю… Я її пам’ятаю, батько її, Любомир, на Ковальському Куті жив… Гарна кров… Тобі, Перуничу, сама доля наворожила жерцем-воїном бути. Але що скаже Всеслав, коли побачить корогви?

- Звелить підняти над військом! – мовив Далебор весело, - бо дуже прагне перемоги. Бій без знамена – не бій, а військові клейноди Ізяслав забрав з собою.

Сулиця похитав головою:

- Не вірю я роду сьому…

- Вірити лише Богам можна, Сулице, - озвався волхв, - а Боги нині на нашому боці.

Дідо Сулиця погладив зашкарублою рукою стяг і зітхнув, видимо жалкуючи, що не зможе піти з раттю. Далебор стояв посеред хатини, освітлений блиском єдиної свічі, і Вогник аж здригнувся – таким далеким і відчуженим здалося йому лице навчителя.

- Тебе не просять, Перуне, - стиха вимовив Далебор, - тож хай станеться все по законам Прави…

***

Всеслав і справді зрадів корогвам як доброму знаку.

- Останні кілька років, - мовив, - мені щось не щастило. То може нині свастя, як говорили пращури, не покине мене.

- Щоб певнішим було твоє щастя, - сказав Далебор, - даю тобі ось чуру-охоронця. Він супроводжуватиме тебе у битві, а треба буде – прикриє собою.

- Оцей ось молодик? – засміявся князь, - я ще не розучився битись, Далеборе!

- Це не просто юнак, - сказав волхв становчо, - він – Перунич, живий щит володаря. У добрі часи таких біля тебе мало б бути три седмиці.

- Се був добрий звичай, - погодився Всеслав замислено, - багато чого забулося нині… Охоронці, які не вимагають платні, не залежать від княжої милості, а лише виконують волю Богів… Непідкупні і горді… Яким же треба було бути володарем, аби стати гідним їх… Ну, гаразд, чуро… Ходімо зі мною.