- Віщий, нинішні кияни у купелі хрещені, коли ще слово “ненька” вимовить не в змозі, а мене хрестили у Почайні-річці. Щиро зізнаюся – злякався я смерти видимої. Жону тоді вже мав, дітей двійко… Пригрозили зброєю – ми й пішли, хоч ні сном ні духом не відали, що то за Бог такий, котрий любови вимагає від чоловіка, якому меча приставили до грудей. Страшні речі ми бачили… Ковальський Кут вигорів увесь, бо зброярі майже усі мали мечі, і бились найзапекліше, аби зостатись онуками Дажбожими. Рахманів найманці убивали всіх – жерців, жон відаючих, волхвів. Перуничі опиралися збройно, казали, що у Гаї їхньому земля не вбирала крові. Кількох захопили живцем і стратили на березі річки, аби ми, новохрещені, дивилися і боялися. Як зараз пам’ятаю Ратибора-карпатця… Умів чоловік смерти в очі дивитись, та так і помер, від свого не відступившись. А я, хоч і ратником був, і у битвах бував – а страшно стало не так за себе, як за рід свій… А на старість зостався таки сам, бо всі рідні померли раніше за мене. І вже нічого не виправиш, бо не прощають Боги відступників.
Далебор слухав мовчки. Вогникові було жаль старого до болю в грудях, але він не знав, чим його потішити.
- А увечері, - продовжив Сулиця, - сиджу я ось у цій хаті та слухаю, як в сусідньому дворі голосить баба Шевчиха за синами своїми. Убили її хлопців найманці Володимирові, коли ті кинулися боронити Велесової Святині. І ввижається мені під це голосіння таке, що словами й не розповісти. А найбільше сором пече за власне боягузство.
Раптом хтось у двері постукав.
“Заходьте, - кажу, - хоч злі, хоч добрі.”
А самому з лави встати сили нема.
Всувається у двері княжий гридень, Гатило Борич… Так звали його, а дражнили Гарячим за шалений норов.
“Чого тобі? – питаю, - маю на дверях отес, а на шиї – хрест. І жона моя хрещена, і діти…”
Впав Гатило на лаву поруч зі мною і каже:
“Сулице, я прийшов до тебе, бо не знаю, кому й довіряти. А ти ратник, і добрим був вояком. Пам’ятаєш Корсунь?”
“Авжеж, - кажу, - ти мені тоді життя врятував. Та краще б не робив цього… Що зробив я Богам, як дожив до такого… Чого прийшов, Гатиле?”
А той плаща одгорнув – а кольчуга під плащем в двох місцях продерта і рудою взялася.
“Служив, - говорить, - я князю вірно, та ось як розплатився зі мною Святославич.”
Згадав тут я, що не бачив Гатила серед тих, котрі нас у воду заганяли.
“Хреститися не став?” – питаю
“Не став, - говорить Гатило, - за те мене варяги князеві кинули до порубу. Я йти не хотів…”
“Бачу, - кажу, - а визволився ж як?”
“Приятель випустив… Нині на Горі гульня іде. Не знаю, що вони заливають медами та винами ромейськими: страх чи нечисту совість… Приятель говорить: ”Дурний єси, Гатиле! Був би розумніший – гуляв би з усіма!” Плюнув я йому в очі замість подяки та й подався геть.”
“І куди ж ти тепер?” – питаю.
“Світ за очі, - каже, - але дивись-но сюди!”
Поклав він на стіл якогось вузла. І розгортає корогву Гнівного Сонця, що під нею рать до битви йшла, та знамено Перунове.
“За них, - говорить, - і почалася сутичка. Вирішили нинішні князеві порадники – отець Анастасій та вуйко Добриня, що прапори наші теж поганство суть. Я під корогвами цими життям важив, а ота потолоч варязька, найманці хто-зна якого роду – чобітьми по святощам нашим. Говорю тобі, Сулице, оце все, що коїться нині – помста ромейська за наші над ними звитяги. Адже падає ниць корогва, лише коли військо розбите… Та я був там, чуєш, ратнику? І я став військом… Дві рани маю, та п’ятьох уклав трупом. А корогви встиг скинути зо стіни до яру. Оце ледве знайшов. Та нема сили нести їх з собою. Заховай їх, Сулице, бо сходжу я кров’ю і не відаю, в якому вибалку здохну!”
Встав і подався до дверей.
“Дай же, - говорю, - хоч рани затягну тобі!”
Махнув лише рукою Гатило:
“Ліпше вмерти, аніж бачити оце все! Тебе вони теж розтоптали, ратнику, як і знамена наші! Та, якщо видаси ти прапори ці на наругу – я, Борич, повернуся з Вираю блискавицею Перуновою! Тоді з усього Дніпра води не вистачить, аби загасити хату твою!”