Блискавиця Перунова

- Я меч в руці навчителя, - озвався юнак, - так мусить бути. А що?

- Первень теж покірний учителю своєму. Він ходить до печерських мніхів, там його навчає отець Феодосій…

- То й що?

- Батько мій говорить, що брата зурочили мніхи, - сказала дівчина, - він дійсно дуже змінився. Твій навчитель і взагалі – чародій… Брат мій хоче, аби усі мислили як навчитель його… І жили так, як навчитель його. Ти теж цього хочеш?

- Як можна, - усміхнувся Перунич, - змусити діву мислити як воїн? Звісно, були колись і жони-войовниці, але жона це найперше Лада – любов… Для чого давати їй зброю? Чи не стало у нас мужів хоробрих, аби присвячувати Перуну жон?

- А чи є у Перуна кара для тих, хто не вірить Богам вашим? – допитувалась Поляна.

- Не чув про таке, - подивувався юнак питанню, - як можна карати за те, що не віриш? Не можна лише зневажати святощів, хоч своїх, хоч чужих… А чого ти про таке питаєш?

- Брат, - поїжилась Поляна, - каже, що поганам усім наготоване вічне полум’я, де плач і скрежет зубовний… Я так за тебе боялась… Думала, загинеш – і по смерти не знатимеш спокою.

- В потойбіччі така ж земля, як і тут, - озвався Вогник становчо, неабияк задоволений з того, що дівчина турбується його долею, - тільки немає там ні лихих людей, ні половців… Лише ми, русичі. Краще скажу тобі про це словами пращурів…

Юнак напружив пам’ять і заговорив словами одного з Далеборових сказань:

- Там нема ворогів, і Права княжить над нами… Зла немає там, й стрінуть нас трави зелені, своїм шелестом мовлячи волю Богів. І Велес там править отарами й злаками, і води живі там течуть. І Дажбог трима руку на плузі… І нема в тому краї рабів і невільників з племені нашого, всі бо родовичі суть… І жертви іної, як хліби, немає… І там проголошуєм славу Богам, яким є синами…

- А що ж там робити таким як ти – воїнам? - спитала Поляна зацікавлено.

- Перуничі, - мовив Вогник, - оберігають сей дивний світ від Тьми Предвічної, і мечі їхні куто з блискавиць. От, загину я в якійсь битві, і земля скраплиться моєю кров’ю… Ця ось земля, що дана нам одвіку Богами. І Боги скажуть: “Се є русич, бо не можна його відділити від його землі. Одна йому дорога – у військо Перунове!”

- Того ти й не боявся, коли йшов на смерть? – майже пошепки спитала Поляна, - бо вірив в це?

- Я це знав, - мовив Вогник просто, - моя пам’ять говорить голосами пращурів. А вони помирали з усміхом, бо вже бачили в Яві Перунів чертог.

- Я говорила вже, - зітхнула дівчина, - ти дивний якийсь… Тільки й мовиш, що про звитяги, та загибель славну. Нині люди або лише напихають собі кендюх, або їм взагалі нічого не треба, як от нашому Первню, окрім душі спасіння. Се так мій батько каже. А ще він говорив, аби ви стереглися з волхвом своїм, бо мине небезпека, і люди зненавидять тих, хто нагадав їм, що діди були кращі за онуків.

- Твій батько – мудра людина, - посміхнувся Вогник, - та не бійся за мене, лебедятко… І не думай більше про те, що буде у Наві – якщо тут жити, як належить, то й там нічого не трапиться злого.

- Ой! – спохопилась дівчина, - я ж мушу працювати!

Вогник насилу змусив себе сказати, що йому теж треба йти. Він попрощався з заклопотаною Поляною, яка знову зігнулася над гаптуванням, і подався до діда Сулиці, який зустрів молодого Перунича наче рідного онука.

В дідовій хатині пахло яблуками і Далеборовими зіллями, бо старий чоботар уже днів зо два не брався до шевства, згадавши свою вояцьку молодість. Вогник упав на встелену травою земляну долівку і проспав, наче той богатир з казки, вечір, ніч та ще день. Увечері його розбудив Полісун, котрий весь цей час був при Далеборі, а тепер заявився до свого приятеля. Вовцюга шарпав юнака за рукав та ще й підвивав: вставай, мовляв… Юнак встав і подався за вовком на Княж-гору.

Всеслав готувався до походу. Біля нього Вогник побачив Рогдана і ще кільканадцять кривичів – широкоплечих, повільних у рухах людей. Князь задоволено спостерігав, як у дворі Батура шикує ратників. Поштивий дереводіл віддавав накази так, наче усе життя командував військом.

- А, - мовив Всеслав, коли загледів Вогника, - мій рятівник…

Перунич відповів усміхом на ласкаве слово. Його приязнь до цього нестримного чоловіка все зростала. Всеслав тим часом вже сперечався з Далебором, котрий стояв тут-таки. Мова йшла за пограбовані повсталими киянами княжі палати і Коснячів дім.

- Шукати зараз винуватців недоцільно, - радив Далебор, - тебе, князю, підтримує Поділ, тож і не треба заводитись з міщанами.

- Ті бояре, що не втекли з Ізяславом, теж підтримують мене, - заперечив Всеслав. – і люде ці бояться за свої статки. Маю намір призначити тисяцьким київським Рогдана і доручити йому, опісля походу, розшук пограбованого.