Блискавиця Перунова

“Спізнився! – подумав юнак з розпачем, - а щоб тебе накрило тьмою!”

Він домислив, що охоронці не захотіли впускати Чудина без княжого наказу, чи знаку. Тоді найманець пустив у хід списа… Бідолашні хлопці напевне не очікували нападу… Юнак рвонув меча із піхов. Щоб там не було, але суздальський пес заплатить йому сьогодні за все.

У дворі було порожньо. Двері будинку відчинені. За ними виявився низенький коридор, тьмяно освітлений смолоскипами. Обабіч тяглися низенькі дверцята. Біля одної з них мудрував Чудин…Відчинив… Штовхнув…

Перунич рухався нечутно, але син лісів все одно завважив його, бо різко обернувся і вхопив короткого списа-сулицю, притуленого до стіни. Вогник відстрибнув назад.

- Чого тобі? – спитав найманець, - забирайся геть, поки цілий. Я тут з княжого наказу…

Молодий воїн випростався. Він забув і про Всеслава, і про своє завдання… Перед ним стояв привид його нічних змор, його власна смерть – чоловік зі списом. Саме про таку зустріч він мріяв, коли хлопчиком падав з утоми опісля нескінчених вояцьких вправ.

- Ти вбивав моїх родичів! – вимовив Вогник, - ти хотів убити мене! Ти прийшов сюди убити людину в кайданах! Більше ти не будеш убивати!

Чудин зробив випад списом. Перунич відсахнувся. Тісний коридорчик не давав його ворогу можливості вільно рухатися, але й Вогник не міг підібратися до нього на довжину меча. Юнак поволі відступав до дверей. Чудин відчайдушно штрикав списом. Лезо ковзнуло Вогнику по ребрам, розідравши шкіру.

Юнак вивернувся і рубонув мечем по оскепищу²². В руках у Чудина залишився цурпалок, і вояк заревів від люті. Він вирвав з кільця на стіні смолоскипа й ткнув ним Перунича просто в груди.

Біль обпік молодого воїна, але Вогник не відсахнувся, а вхопив Чудина за зап’ясток лівицею і рвонув на себе, одночасно вбиваючи в нього меч.

- За Боричів! - сказав просто в перекривлене від болю лице, - щоб ти став їхнім рабом у потойбіччі!

Чудин осів на підлогу. Його вилицювате бліде обличчя побіліло ще більше.

- Хто ти? – прохрипів, - не пам’ятаю…

- Сяйвір Борич, - сказав юнак, - з Туровщини… Ніяк не можеш згадати, пес? Селище біля озера… Святиня… Такий хоробрий був проти дітей і жон… паскуда…

- Борич?! – вимовив Чудин з яким-то жахом, - ота відьма… І ти… А Косняч тебе роз… розшукував… Ти ж його…

Очі умирущого закотились. Вогник з силою вирвав з мертвого тіла М’єльнір, переступив через Чудина і рушив до прохилених дверей. Ключ, один з кількох на зв’язці, так і стирчав у замку.

Юнак штурхнув двері і ледве встиг ухилитись від глека, що прохурчав повз нього і врізався в одвірок.

- Князю Всеславе! – гукнув, - стривайте!

- Підійди-но ближче, сучий сину! – озвався з цюпи спокійний голос, - і я придушу тебе оцим ланцюгом.

- Князю Всеславе, - мовив юнак, - мене прислав Далебор Віщий. Я не ворог вам.

У цюпі запанувала тиша.

- То Рогдан таки знайшов старого, - врешті вимовив Всеслав зміненим голосом, - ох, хвала Богам!

- Я знаю Рогдана, - сказав Вогник, - Далебор же звелів мені врятувати вас за будь-яку ціну.

- Зайди ж, - мовив бранець так, наче запрошував гостя до світлиці.

Вогник зігнувся трохи не впіл і зайшов до півтемної кімнатки, освітленої ледь жевріючим посвітом. Біля стіни стояв зарослий бородою світловолосий чоловік. Колись багате вбрання висіло на ньому лахміттям. Руки і ноги його були в кайданах, і стан обвивав залізний пояс з ланцюгом, що кріпився до кільця в стіні. В’язень придивився до юнака і посміхнувся:

- Їй-пра, Перунич… З чубом! А що за галас я чув в коридорі?

- Я убив чоловіка на ім’я Чудин, - озвався Вогник, - він хотів…

- Убити мене, - договорив спокійно князь. – я чекав… Коли мене закували, то одразу втямив – прийдуть… Не хотілося так… помирати… в залізі… Я сонце люблю… І вітер… І битву… І Богів твоїх, Перуничу, вони бо і є сонцем, вітром і битвою… Звільни ж мене, ланцюги на замку, а ключі…

- Спробую зараз ті, що у дверях, - розчулено мовив молодий воїн. Всеслав йому сподобався одразу. Чи-то спокоєм перед лицем смерти, чи-то оцими словами про Богів…

Один ключ із зв’язки підійшов до кайданів в’язня. Всеслав полегшено зітхнув, звільнившись від заліза.

- Тепер проб’ємося, Перуничу! Тільки слухай-но… Десь тут має бути мій син. Рогволод… Я не бачив його два роки… Якщо хлопчину вбили…

- Я знайду його, - сказав Вогник, - тримайтесь біля мене… Той суздалець може бути не єдиним убивцею.

Вони вибралися з цюпи, і Вогник почав підбирати ключі до сусідніх дверей. Гомін натовпу вже було чути й тут – люди, очевидно, були вже біля воріт.

- Що там є? – спитав князь, - що за галас?

- То люди… Кияни…

- Чи мені вчувається… Здається я чую своє ім’я…