Блискавиця Перунова

Почувся кінський тупіт. Перунич ковзнув у завулок і притисся до загорожі. Вуличкою промчали кілька вершників. Потім за загорожею почулися чоловічі голоси.

- Дати черні зброю – се принизитися перед нею! – говорив один, - віче! Що нам віче! Он у Новгороді править віче, і яка честь бути князем Новгороду? За кожну дрібницю мусили питати згоди міщухів! Хочете, князю, аби й у Києві було так-то?

- Але ж, Коснячу, - озвався другий чоловік, - люди ламають браму! Умовлянь моїх не слухають, гридням їх не стримати, та й не час битись з власними підданцями, коли ворог на порозі.

Вогник зачаївся, боячись дихнути. Він зрозумів, хто ці двоє. А один голос ще й пізнав. Голос тіні з його сну… Голос загибелі…

- Я й не говорю, що треба битися, - озвався Косняч, - але ж, княже, мій дім чернь розгромить найперше. Вам не можна тут залишатись.

- Я говорив, - зітхнув Ізяслав, - що ти занадто суворий з киянами…

- Я був з ними недостатньо суворим, - мовив Косняч з ледь стримуваною злобою, - та годі про це. Вийдемо через Ярославове місто на Уздихальницю, потайною хвірткою. Там уже чекають коні і супровід. Спершу поїдемо до Василькова, заберемо княгиню з синами. І – до тестя вашого, короля ляського. За підмогою.

- А якщо половці прийдуть раніше помочі ляської? – завагався Ізяслав.

- Мудрі, - засміявся Косняч, - виживуть. А за горланями цими нема чого й жалкувати.

- Коснячу, - мовив князь, - ти ж чув, що гукали люди! Нам, коли повернемося, окрім половців доведеться певне вибивати ще й Всеслава з граду.

- Говорив же я вам, - сказав тисяцький, знизивши голос, - ще коли… Досі б уже було і по Всеславі…

- Ні! – з жахом вигукнув Ізяслав, - я і так зогрішив! Хрестом святим присягнув йому в безпеці! Може Бог і карає мене за це! І отець Антоній, святий чоловік, і Феодосій - ігумен Печерський передбачали, що станеться лихо. Спершу – половці, тепер це! Убивство – гріх, а вже убивство чоловіка через клятвопорушення – всотеро тяжчий злочин!

- Ну, то Всеслав стане князем Київським, - зло сказав Косняч, - а ми – ізгоями!

- Душа у тебе й досі поганська, Боричу, - мовив князь із жалем, - я, зогрішивши, каюсь, і кару приймаю як належне, а ти злобишся і преш проти рожна, наче і християнином не є.

- Воля ваша, - буркнув тисяцький. Знову зацокотіли підкови, і хрипкий голос оголосив:

- Все готово!

- Чудине, - озвався Косняч, - нехай Тука з Іваном та Стахом проводять його княжу милість. А ти зостанься – допоможеш мені хоч щось ув’язати до сакв.

Вогник прикусив губу. Ще одна тінь його снів обрела кров і плоть. Юнак не бачив своїх ворогів – їх затуляв ріг будинку. Але чути було добре, навіть коли говорили неголосно.

- Дурник-то наш, - мовив тисяцький до Чудина, коли затихло цокання підків, - не погодився… Втім, я нічого іншого й не очікував від цього… простого духом. Йди до порубу, Чудине. Вчора я наказав вдягнути ланцюги на Всеслава і на того хлопчину, Рогволода. В місті бо було неспокійно – волхви якісь з’явилися, мутили народ. Яким Всеслав не є добрим воїном, а в кайданах не довго протримається проти твого списа. Сина його – теж… Второпав?

- Так, мій пане, - почувся хрипкий голос з чужоземною вимовою.

- І не надумай… порозважатись за вашим звичаєм. Я б з задоволенням віддав тобі кривича, аби ти шкіру з нього здер, байдуже, людська вона чи вовча. Але нині нема часу. Чернь уже на Горі. Впорайся швидко і наздоганяй нас. Іди!

Голоси затихли. Вогник обережно вибрався з-за рогу, перебіг вулицю і сховався в завулку навпроти. Зробив це саме вчасно – з розчинених воріт боярського дому вилетів самотній вершник і помчав у напрямі Ярославового Граду.

Молодий Борич важко дихав, ледве стримуючи себе. Убивця його батька утікав пріч, і він не мав права його зупинити. Але лишався ще Чудин… Чоловік, котрий трохи не прибив його, Вогника, списом до підніжжя Перунового Образу, наче страшну пожертву… Чоловік, котрий убив бабу Славу… І який уб’є зараз ще двох людей… Аби ж знати напевне, де ті княжі льохи, в яких знемагають в’язні… Перунич ніколи не заблукав би у лісі, але тут був не ліс, а плетиво покручених вуличок… Кудою подався клятий суздалець? Вогник побіг навмання і трохи не наштовхнувся на молодика в простій одежині, що вів кудись коня.

Челядинець перелякано витріщився на озброєного чоловіка. Особливо його вразив Вогників чуб.

- Т-ти хто? – спитав молодик перелякано, - п-половець?

- Сам ти половець, невігласе, - огризнувся Вогник, втямивши, що Боги послали йому неждану поміч, - я – Коснячів слуга, шукаю Чудина. Не бачив часом, де він подівся?

- Он туди подався, до темниць, - охоче пояснив конюх, та ще й показав дорогу. Перунич побіг у вказанім керунку. Вуличка вивела його до приземкуватої довгої будівлі, оточеної загорожею з дубових паль. Біля розчахнутих воріт лежало двоє мертвих гриднів.