Блискавиця Перунова

- Бо ти такий…- сказала дівчина, - не схожий на знайомців моїх. Як камінь, розпечений зсередини. Тобі в очі дивитись – все одно, що у прірву з кручі… І ти – язичник… Брат мій найстарший, ти бачив його, страшне говорить про вас…

- Я чув, - озвався Вогник, - та не вір йому, дівчино! Жертва Перунова – смерть у битві. Перун не приймає іншу кров. От загину я, чи Змагор твій зі звитягою – ото і буде жертва Перунова.

Поляна хапливо перехрестилась:

- Не дай Боже…

- Чому ні? – здвигнув плечима юнак, - вояцька смерть – подруга воїна.

- Ти так спокійно говориш про смерть? І не боїшся?

- Вчитель говорив, - сказав Вогник подумавши, - що смерть – лише крок до незнаного світу. В тяжкі часи жерці Перунові по власній волі робили цей крок. Ступали у вогонь, аби звістити Богів про скруту Дажбожих Онуків. І Боги приймали гінця, і помагали… Смерти не треба боятись. Навіть такої.

- Кипчаки ідуть на Київ! – вимовила Поляна, - знаєш же?

- Та вже ж…

- Змагор сказав, що ваша поява – се знак… Що Давні Боги оборонять Київ… Тому і Перун прислав своїх воїнів-чародіїв… а…а може навіть повернутись сам…

- Учитель говорить, - мовив юнак, - що люди розучилися кликати Вишніх. Для цього замало двох жерців. Треба, щоби люд повірив… І позвав. І тоді прийде Перун. Я ж битимусь в обороні землі своєї, бо так належить за законом Прави.

- Я не хочу стати здобиччю степовика! - раптом видихнула дівчина, і Вогник здивовано побачив на місці лебедятка маленьке, але гнівне соколя, - навчи мене своїм молитвам, Перуничу! Навчи володіти мечем, або хоч би благати Вишніх! Я теж зватиму на поміч!

Вогник підійшов до дівчини і обережно обійняв її за плечі. Вона не відсахнулась.

- Ти хоробра, - сказав ласкаво.

- Це ти – дивний, - мовила Поляна, заспокоюючись. – одне слово – чародій зі степу.

Вогник підвів руку і торкнувся до її щоки.

- Боги будуть з нами, - сказав, - одіб’ємось…

Личко Поляни раптом залилося рум’янцем. Вона рвучко повернулась і побігла геть. Пухнастий кінець коси ковзнув по руці юнака.

Вогник обернувся і побачив Далебора. Волхв дивився на нього без усміху.

- Сину душі моєї, - мовив, - є важлива справа.

- Слухаю, Віщий!

- Сьогодні збирається віче. Про се подбають старшини братчин. Швидше за все здійметься ворохоба – люди бо налякані й обізлені. Вони підуть на Гору вимагати зброї.

- А якщо князь відчинить зброярні, - спитав юнак, - як тоді зі Всеславом і нашими задумами?

- Князь Ізяслав – не та людина, - озвався Далебор, - аби щось вирішувати самостійно. Зброї він не віддасть. Старшини згодні кликати Всеслава і відповідно налаштують натовп. Але ось тут і є головна небезпека. Коли Ізяславові люди, той же Косняч, побачать, до чого йдеться – вони можуть вбити Всеслава, доки люд увірветься до Княжого Граду.

- Невже Ізяслав піде на це? – вишептав Вогник.

- Умовлять, - озвався Далебор, - як умовили свого часу порушити присягу, чи знищити Боричів. Погано, коли у людини нема стрижня в душі, а ще гірше, коли така людина кшатрія, воїн, та ще й береться правити іншими. Тому слухай-но, Перуничу… Ти повинен пробратися на Гору і визволити Всеслава раніше, ніж його надумають прибрати. І май на увазі, воїне… Він мусить вижити навіть коштом твого життя.

- Я – жертва Перунова, - сказав юнак спокійно.

- Отже, Вогнику, - мовив старий, - дідо Сулиця покаже тобі місце, звідки можна пробратись на Гору непоміченим. Як почуєш натовп на Боричевім узвозі, а його буде далеко чути, так і починай.

- Боричів узвіз? – цікаво спитав Вогник, забувши, що хвилину тому його послали на смерть, - чому він так зветься?

- На честь одного з твоїх пращурів, - сказав Далебор, - був колись такий… Борич-воєвода. З усіх битв виходив переможцем. Ну, іди… Хай пребуде з тобою міць Перунова!

- Хай святиться таємне ім’я його – Індра, бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди, - вимовив Вогник, приклавши руку до серця. Тоді рушив поміж яблуньками до хвіртки.

- Добрий учень може полягти, аби врятувати поганого учня, - сказав сам собі Далебор, дивлячись йому вслід, - пробач, сину душі моєї… Я не мав вибору і мушу пожертвувати тобою. Одна надія на те, що ти все-таки засвоїв мою науку, Вогнику, і вона допоможе тобі вижити.

Вогник вийшов з Батуриного двору і кинув останній погляд на великий будинок, що виріжнявся серед біленьких хаток Подолу, наче сам велет Батура у натовпі. Десь там причаїлось біляве дівча з карими очима соколяти.

- Кипчаки не ввійдуть до міста, - мовив юнак тихо, - а як я помру до битви, то повернуся сюди блискавкою з чертогів Перунових. Аби захистити тебе, ладо моя

***

- Тут урвисько, загорожа висока, і навряд чи є варта, - оповідав старий Сулиця, - тим більше, що зараз мабуть всі біля воріт.