Блискавиця Перунова

- Рогдан твій – добрий воїн, - мовив волхв, - але тисяцький з нього – нікудишній. Він не знає Києва, не знає місцевих звичаїв. Чого незлюбили Косняча? Бо туровський, не свій, та ще й здирник на додачу. А Рогдан-то і взагалі кривич, а рядити містом не вміє зовсім.

- То кого ж поставити? – прищулився Всеслав, - коли ви, учителю, так говорите, то, певне, примітили когось?

- Учителем твоїм, Брячиславичу, я перестав бути двадцять літ тому, - мовив Далебор, - а щодо тисяцького – то он тобі Батура! Чим не воєвода?

- Теслю у зверхники? – розсміявся Всеслав.

- Тесля сей – людина заможна, розсудлива, у вояцькій справі добре тямить, замолоду на торків ходив. Люди його слухають, а Поділ він знає як власне подвір'я. А щодо спустошених комор – забудь про них. Здобич візьмеш у ворога, комори знову наповняться, а прив’язуватись до суєтного – не личить князю. Не віриш мені – спитай у будь-якого печерського мніха.

В очах Далеборових танцювали золоті блискітки сміху, і Всеслав засміявся теж.

- Віщий, - сказав врешті, - опісля того, як ви звели мене на київський стіл, я ладен слухати ваших порад в усьому. Тільки що скажуть можні, і мої кривичі щодо нового тисяцького?

- Батура доводитиме ратниками, а не дружиною, - сказав Далебор заспокійливо, - Боярам твоїм се чести не уйме. А кривичам роз’ясни якось – що у Полоцьку на добро, те у Києві може бути на лихо.

Всеслав, видимо, вирішив послухати поради, бо прикликав до себе Батуру і завів з ним довгу бесіду. Далебор підійшов до Вогника і спитав:

- Як рани твої?

- Легше трохи, - озвався юнак.

- Ти наче зі змієм-жеретієм бився, - посміхнувся старий, - чим це тебе зачепив суздалець?

- Смолоскипом, - хмикнув Вогник, - ох і наближені в князя Ізяслава… Дійсно, мов змії… Що Косняч, що цей…

- Боги були з тобою, сину душі моєї… Ходімо до конюшень. Князь-бо подарував тобі коня. Добрий румак, якраз до походу.

- Я ніколи не їздив верхи, - озвався Вогник розгублено.

- Пам’ять пращурів допоможе тобі, - всміхнувся старий, - ти й сам не знаєш своєї сили, Перуничу… В добрі часи став би ти волхвом із тих, що переважують силою навчителя, але добрі часи давно проминули. Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті – не дати мені померти, аж поки не навчу тебе всьому.

Вогник опустив очі. Він не звик до хвали з вуст наставника, і дуже сумнівався, що він колись не те, що переважить, а хоча б дорівняється знанням Далебору.

Біля конюшень молодий челядинець, той самий, що питав Вогника, чи не є він половцем, злякано косуючи на двох чародіїв, тримав у поводу коня. Огир іржав і харапудився.

- Від тебе пахне вовком, та й Полісун поруч, - мовив Далебор, - заспокой коня, Перуничу.

- Але як, учителю?

- Говори з ним так, як говориш з вовками. Не словами. Думкою. Ти зможеш.

Вогник підступив до коня і обережно провів долонею по розкошланій гриві. Грива та була білою, а сам жеребець – чорним, наче ніч.

- Як він зветься? – спитав Вогник конюха.

- Та Білогривом же, - озвався хлопець, - чудна масть, якраз для відьмаків… Ой, леле…

Вогник не втримався і пирснув, видячи переляк хлопчини. Але що ж це буде, коли він, жрець Перунів, не втримається на коні? Ото буде сорому… “Говори з ним”… Вовки – то одне, але як укоськати таке створіння?

- Білогриве, - стиха вимовив юнак, одночасно напружуючи волю, - ти приятель сильних… До битв колісниці і воїнів мчали подібні тобі… Нехай мені буде безпечно з тобою і тут, і на Сварзі, мій коню… На щастя хай зустріч ця буде, а з нами – благословіння Індри…

Він не знав, чого послухав кінь – чи дивних слів, що спливли з глибин пам’яти, чи його погляду, чи гарячої хвилі, котра, незрима для ока, наче вихлюпнулась з його долоні. Та Білогрив перестав тремтіти. Вогник злетів у сідло ледь торкнувшись стремен. Полісун, котрий ревниво спостерігав за цим, загарчав, і кінь звився на диби.

- Хайя, хайя, - заспокійливо мовив Вогник, стиснувши коліньми боки Білогрива. Він пустив стремена і зігнув ноги, впершись коню в клуби. Так йому здалося зручнішим. Білогрив знову заспокоївся і рушив учвал. Конюх очманіло стежив за вершником, котрий наче приріс до сідла.

- І оце він вперше їде верхи? – вимовив челядинець і перехрестився, - побий мене грім! Та цей чоловік виріс на коні!

Вогник зробив по двору коло і повернувся, радісно виблискуючи очима.

- Він мене слухає, Віщий! – сказав задихано, - Я його розумію!

- Добре, - озвався Далебор, - на цьому ось коні підеш до битви. Будеш чурою Всеславу. Колись оборонців-Перуничів у князя було три седмиці. Нині ти сам-один. Зладнаєш, правнуче Ратиборів?

- У мене зараз, - сказав юнак, - наче полум’я вихлюпується з долонь! Аби мав нині в руках меча – розпеклося б лезо. Я певен, що зладнаю, учителю!