Блискавиця Перунова

Вогник уважно стежив за суперечкою, одночасно очікуючи якогось наказу від Далебора. Та волхв мовчав, і тихо награвав на гуслах якусь пісню. Сперечальники тим часом вже почали брати одне одного за петельки. Змагор, якому супротивник зачепив поранену руку, відлетів просто на Вогника і аж зігнувся від болю.

Молодий Перунич вже не чекав наказів, а добре примірився і зацідив Лихоті просто під груди. Десятник грюкнувся на землю, трохи не збивши кількох глядачів.

- Людоньки, що це було? – простогнав Лихота, трохи отямившись, - як тараном вдарило!

Підлеглі десятника взяли Вогника в кільце. Той вихопив з піхов М’єльнір. Далебор мовив стиха:

- Обеззброй їх – і тільки!

Вогник кивнув на знак розуміння. М’єльнір замигав блискавицею Люди подалися назад, аби не потрапити під удар. Воякам же Лихоти здалося, що зброю з їхніх рук вирвало буревієм.

Далебор мовив на повен голос:

- Оце вам, людоньки, перші п’ять мечів! Добувайте решту!

Натовп вибухнув реготом і схвальними вигуками:

- Оце так воїн!

- Хто, отой косак з чубом?

- Чим ти дивився? Меч тільки блиснув – і все!

- А Лихота-то! Лихота! Той до нього лише доторкнувся, їй-пра!

- Язичники – а добрі люди.

- З чого ти взяв, що добрі?

- Бо нарешті управа найшлася на Коснячевих виплодків! Та й поради старий давав не як лихий чоловік! Що йому до Києва, та до хрещеного люду! А бач, говорить – русичі ми! Усі! І звістив, що одіб’ємо ворога! Се правдиве було віщування, я певен!

Змагор спитав шанобливо у Далебора, котрий поволі спустився з каменю і став поруч з Вогником:

- Вам є де зупинитись у Києві, Віщий?

- Напевно, - відповів волхв, - погостюємо поки-що у старого приятеля.

Дід Сулиця, якого стосувались ці слова, аж помолодшав від утіхи. Змагор же мовив прохально:

- Завітайте й до нас! Хату Батури, дереводіла, на Подолі знає кожен!

- Добре, - озвався Далебор, - зайду…

Вони пройшли повз Лихоту, що, півпритомний, охав на землі і замішалися у натовпі. Градники не наважилися їх переслідувати, бо занадто добре пам’ятали той блиск меча. А коли кинулися шукати власних, то спіймали облизня.

Мечі зникли невідь-куди. Усі п’ять.

***

Хатина діда Сулиці була невеличкою – світлиця та прихатень. Сам же дідо був чоботарем, тому в хаті пахло варом, а по притрушеній травою земляній підлозі було розкидано обрізки шкіри, колодки та інші шевські знаряддя.

Тільки-но дідо влаштував своїх гостей пообідати чим Бог послав, як у двері грюкнули, і до хатини протисся здоровезний чолов’яга. Мала хатка Сулиці наче одразу ще поменшала: чоловік сягав головою сволока, а в плечах був удвічі ширший за Далебора, котрого Боги теж не скривдили ні зростом, ні силою.

- Я – Батура, - мовив велетень басом, - старшина братчини дереводілів. Дякую, волхве, що косак ваш поміг моєму синові. Змагор – хлопець гарячий, і весь час опиняється там, де йому бути не слід.

- З вашого сина – добрий воїн, - ґречно сказав Далебор.

- Отож бо! – гмикнув тесля, - є в родині воїн, є майже мніх, і донька є, нема кому лише обробляти дерево. Але я прийшов не тільки подякувати. Ви чули про кипчаків?

- Чув…

- Се Бог вас сюди привів… чи Боги. В граді неспокійно – люди бояться облоги. Тридцять і два літа Київ не бачив ворога увічі, опісля останньої печенізької навали, ще за Ярослава-князя. Наш же Ізяслав від поразки геть духом упав. А найбільш на шкоду те, що не збирає він раті. Хіба ж самим дружинникам вистояти проти орди?

- Як-то сталося, - спитав Далебор, - що кияни залишилися беззбройними?

Батура з розмаху сів на лаву, аж та зарипіла під ним.

- Сталося! – мовив неохоче, - Косняч, князів тисяцький, умовив Ізяслава, що, задля порядку в місті, треба забрати у смердів мечі! Смерди! Ха! Хай хто тільки насмілиться назвати мене так в лице, хоч від мене і не тхне ромейськими пахощами! Ну, й забрали… Дехто, звісно, щось приховав, я сам… кгм… дещо маю. Але цього мало.

- І де лежить та зброя?

- В княжій зброярні, на Горі. Та тільки Ярославич не наважиться знову озброїти міщан, доки йому радить раду Косняч со товариші.

- У добрі часи, - мовив волхв, - як князь був не гідний свого столу, віче зміщало його і обирало нового. Так бо й понині роблять новгородці.

- Так то ж у добрі! – хмикнув дереводіл, - та й кого нині кликати? У старших Ярославичів свого клопоту вистачає – кипчаки бо вже ґрасують по Переяславщині, а молодші не підуть проти заповіту Ярослава-небіжчика, аби старшого, мовляв, слухатися як батька.

- Я не сказав – кликати, я сказав – обирати, - мовив Далебор, - хіба лише сини княжі можуть доводити військом? Ось ти, наприклад… Чим не воєвода?

Батура розреготався так, що зі сволока посипалася порохнява.

- Воєвода…- сказав, віддихавшись, - жартуєте, Віщий?

- А коли вам аж так потрібен князь зі Святославового роду, - спокійно продовжив Далебор, - то у Києві є такий… Не Ярославич.