Бог, що віджив своє. Довідник для початківців

Деякі з цих людей називають себе «пантеїсти». Пантеїсти дещо невизначені щодо того, у що вони вірять. Вони кажуть щось на кшталт: «Мій бог – це все навколо», «Мій бог – природа», «Мій бог – Всесвіт». Або «Мій бог – глибока таїна усього, чого ми не розуміємо». Великий Альберт Айнштайн використовував слово «Бог» у розумінні, дуже схожому на останнє твердження. Це дуже відрізняється від бога, який дослухається до ваших молитов, читає ваші потаємні думки та пробачає (або карає) ваші гріхи – усього, що мав би робити авраамічний Бог. Айнштайн був непохитний: він не вірив у персоніфікованого бога, який робить хоч щось із цього.

Інші люди називають себе «деїсти». Деїсти не вірять у жодного з тисяч богів з іменем за всю історію людства. Однак вони вірять у щось, трохи більш визначене, ніж пантеїсти. Вони вірять у творчий розум, який винайшов закони Всесвіту, привів усе в рух на початку часу та простору, а потім сів відпочивати й уже нічого більше не робив: просто дав усьому відбуватися згідно із законами, які він (воно?) виклав. Деїстами були кілька батьків-засновників Сполучених Штатів, як-от Томас Джефферсон та Джеймс Медісон. Підозрюю, що якби вони жили після Чарлза Дарвіна, а не у XVIII столітті, то були б атеїсти, але не можу це довести.

Коли люди кажуть, що вони – атеїсти, то не мають на увазі, наче можуть довести, що богів не існує. Фактично довести, що чогось не існує, не можна. Ми не знаємо точно, що богів немає, так само ми не можемо довести, що немає фей, піксі, ельфів, гоблінів, лепреконів чи рожевих єдинорогів; так само ми не можемо довести, що не існує Санта-Клауса, Великоднього кролика чи Зубної феї. Уявити собі можна безліч усього, і ніхто цього не спростує. Філософ Бертран Рассел продемонстрував це на яскравому прикладі. «Якби я сказав вам, – говорив Рассел, – що навколо Сонця обертається чашка з китайської порцеляни, ви не змогли б цього спростувати». Однак нездатність щось спростувати – ще не привід вірити в це. У певному сенсі ми всі маємо бути «чайними агностиками». Однак на практиці ми – a-чаїсти. Таким само (технічно агностично), як a-чаїстами, a-феїстами, a-піксистами, a-єдинорогістами чи ким там ще, ви можете бути атеїстами.

Насправді ми маємо бути агностиками щодо всіх цих мільярдів сутностей, які можемо уявити, але ніхто не може спростувати. Проте ми не віримо в них. І поки хтось не запропонує причину вірити, ми лише марнуємо час, переймаючись цим. Такий підхід ми застосовуємо до Тора та Аполлона, Ра та Мардука, Мітри та Великого Джуджу З Високої Гори. Чи не могли б ми піти трохи далі й думати так само про Ягве чи Аллаха?

«Поки хтось не запропонує причину», – сказав я. Що ж, багато людей пропонували те, що вважали причиною вірити в того чи того бога. Або в якусь безіменну «вищу силу» чи «творчий розум». Тому нам потрібно розглянути ці причини й побачити, чи насправді вони вагомі. Деякі з них ми розглянемо на сторінках цієї книжки. Особливо у другій частині, присвяченій еволюції.

З цієї величезної теми я насамперед маю сказати, що еволюція – визначений факт: ми близькі родичі шимпанзе, трохи дальші родичі мавпочок, дуже далекі родичі риб тощо.

Багато людей вірять у свого бога чи богів через священні тексти: Біблію, Коран чи якусь іншу книгу. Цей розділ уже міг підготувати вас до сумніву в такій причині для віри. Різних вір дуже багато. Звідки ви знаєте, що священна книга, на якій ви виросли, правдива? І якщо всі інші неправдиві, що змушує вас думати, що ваша священна книга не така теж? Багато з вас, хто це читає, може, виросли на одній конкретній священній книзі – християнській Біблії. Їй присвячений наступний розділ. Хто її написав і яка причина вірити, що вона правдива?

2. Та чи правда це?

Скільки з того, що ми читаємо в Біблії, правда?

Звідки ми знаємо, що щось в історії було насправді? Звідки ми знаємо, що існував Гай Юлій Цезар? Чи Вільгельм Завойовник? Жоден з очевидців не дожив до наших днів; до того ж очевидці бувають на диво ненадійні, як скаже вам будь-який поліціянт, що хоч раз брав у людей покази. Ми знаємо, що Цезар та Вільгельм існували, бо археологи знайшли промовисті свідчення, а також через багато згадок у різних документах, написаних за їхнього життя. Однак коли єдине свідчення про якусь подію чи особу написане лише через десятки чи сотні років після смерті будь-яких очевидців, історики стають недовірливі. Ці свідчення слабкі, бо їх передавали з уст в уста й легко могли перекрутити. Особливо якщо той, хто про них написав, мав упередження. Вінстон Черчилль сказав: «Історія буде добра до мене. Я маю намір писати її сам!» У цьому розділі ми побачимо, що це проблеми більшості розповідей про Ісуса в Новому Заповіті. Старий Заповіт зачекає до наступного розділу.