Бояриня

Степанiв садок. Будинок виходить у нього задньою стiною Видко гратчастi вiкна терема i пiддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повiточка садова, вся в зеленi та в квiтках; у повiтцi приладновано великий турецький ослiн з подушками. З терема по сходах надвiрних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попiд руки д в i с л у ж н и ц i - "сенные девушки".

Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець.

М а т и (пройшовши вперед до повiтки, показує дiвчатам на ослiн)

Отут бояриню посадовiть та й можете вертати до роботи.

Дiвчата садовлять Оксану i вертаються в терем.

М а т и

Що, донечко, тут, правда ж, придобнiше?

Вiльнiше дихати?

О к с а н а

Вiльнiше?..

(Схиляється на подушки).

М а т и

Ляж, ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?

О к с а н а

Так, я б заснула… тiльки я боюся…

М а т и

От, хай бог милує! Чого боїшся?

О к с а н а

Та все якесь таке страхiття сниться.

М а т и

Ти помолись до Йосипа святого, то вiн всi сни перенесе на добре.

О к с а н а

От вiдколи я тут, то й сни змiнились…

Бувало, там, у батенька, все сниться, що я лiтаю. Так, бувало, любо…

А тут не снилось i разу.

М а т и

Бач, любко, як сниться, що лiтаєш, то ростеш, отим воно так замолоду й сниться.

Тепер же ти вже не ростеш…

О к с а н а

Та… певне…

М а т и (поправлятчи їй подушки)

Ляж вигiдненько та засни гарненько.

(Сiдає коло неї в ногах).

А я посиджу тута, помолюся, щоб бог тобi послав у снi здоров'я.

(Виймає бурштиновi чiтки i перебирає їх, стиха ворушачи устами).

О к с а н а засипляє.

С т е п а н виходить з долiшнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потiм устає обережно i йде до нього на другий кiнець садка, далi вiд повiтки.

М а т и (нишком)

Ну, що ж казав той нiмець? Є надiя?

С т е п а н

Що ж, каже: "В бога все можливо".

М а т и

Певне!

Та все ж би й людської снаги докласти, либонь, не грiх.

С т е п а н

Вiн докладає, мамо.

Вiн є людина великоучена…

Та що ж, коли така тяжка хвороба?

М а т и

I звiдки причепилася напасть?..

Либонь, се хтось наврочив на весiллi

Ганнусинiм, бо вiдтодi й заслабла.

С т е п а н

Здається, ще давнiше почалося…

М а т и

Хiба? Та нi, вона була здорова.

А от що на весiллi… Ну, та як же той нiмець каже? З чого б то воно?

Чи з пристрiту? Чи, може, з переляку?

От горе, тут нема таких бабiв, як там, у нас, - коли б так пошептали.

С т е п а н

Нi, матiнко, не помогли б тi шепти.

Така вже слабiсть.

М а т и

Що ж воно? Як зветься?

С т е п а н

Казав вiн: "Ваша панi занудилась по рiднiм краю - се є также слабiсть".

Сказав менi по-грецьки як i зветься.

М а т и

Та вiн то назове на всiх язиках, а щоб то вигоїти…

С т е п а н

Вiн казав, - коли її повезти на Вкраїну, то, може б, ще й одужала.

М а т и

От, синку, на сей раз нiмець, може, й правду каже.

Вона таки нудилася, небога.

Що ж, вiдомо, завезена далеко…

Не кожне привикає до чужини.

Котре привикне, а котре то й…

С т е п а н

Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину - чей же пустить?

М а т и

Та, може, й пустить - вже ж вiйни немає.

С т е п а н

Скажу йому, що маю ще й у Київ повезти хвору жiнку поклонитись угодникам святим там у печерах, для iзцiленiй - невже ж не пустить?

М а т и

Повинен би пустити. Се вже и грiх людей на богомiлля не пускати!

А се, Степанку, ти надумав добре - поїхати на прощу, помiчнiше воно буває над усякi лiки.

(Зiтхнувши, поглянула па небо).

Ба сонечко схиляється на вечiр.

Ти б тута розбудив Оксану, синку,

Навзаходi недобре спати хворим.

А я пiду зварю майове зiлля, щоб на нiч їй було готове пити.

С т е п а н

Спасибi, що клопочетеся нею.

М а т и

Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось їй давати раду.

(Iде в терем).

Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлує її. Вона прокидається.

О к с а н а

Се ти, Степане? Бач, менi приснилось, що мiсяць ясно-ясно засвiтив у батьковiм садочку…

С т е п а н (удавано веселим голосом)

Мiсяць, люба?

Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

О к с а н а

Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць, нiж тута сонце…

С т е п а н

Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там свiтить i сонечко, i мiсяць на Вкраїнi.

О к с а н а

Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне душа полине…

С т е п а н

Бог з тобою, люба!

Чи я ж би про таке тобi казав?

Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.

О к с а н а (iронiчно)

Велике дiло, що ти надумав! Цар думки заверне.

С т е п а н

Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїнi утихомирилося.

О к с а н а (гостро)

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москвi пiд ноги, се мир по-твоєму - ота руїна?

Отак i я утихомирюсь хутко в трунi.

С т е п а н

Ти одживешся на Вкраїнi.

Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рiдного, зсушити рiчок веселих.

О к с а н а (понуро, уперто)

Годi, не кажи.

Нiкуди я тепера не поїду.

С т е п а н

Чому ж?

О к с а н а

Не хочу!

С т е п а н

Що се ти, Оксано?

Менi аж дивно! Що се ти говориш?

О к с а н а (розпалившись, пiдводиться)

А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїнi!