Бояриня

А що ж? Хiба я тут, не як татарка, сиджу в неволi? Ти хiба не ходиш пiд ноги слатися своєму пану, мов хановi? Скрiзь палi, канчуки… холопiв продають… Чим не татари?

С т е п а н

Тут вiра християнська

О к с а н а

Тiльки ж вiра!

Та й то… прийду до церкви - прости, боже! - я тут i служби щось не пiзнаю: заводять якось, хтозна й по-якому…

С т е п а н

Оксано, се вже грiх!

О к с а н а

Ой чоловiче!..

Та й осоружна ж ся менi Москва!

(Схиляється головою до стола).

С т е п а н (сумно стоїть над нею)

Я так i знав… Хiба ж я не казав, що я тобi нiчого дать не можу тут, на чужинi?..

О к с а н а (кидається до нього)

Нi, моє кохання!

Се я недобра! Так, немов не знаю, що бiдний мiй голубонько страждає за всiх найгiрше, - треба ж завдавати жалю ще бiльше!

(Степан пригортає її).

Ну, скажи, мiй любий, чи довго нам ще мучитися так?

С т е п а н (зiтхнувши)

Бог знає, серденько!

О к с а н а

Невже й загинем у сiй неволi?

С т е п а н

Май надiю в бозi.

Ще якось, може, змiняться часи.

Коли б утихомирилося трохи там, на Вкраїнi, попрошу царя, щоб вiдпустив мене хоч у гостину.

О к с а н а

Тепер нiяк не можна?

С т е п а н

Нi, єдина, тепер нема що й думати! От саме я думаю до царя суплiку нести, що люди з України привезли, - жалiються на утиски, на кривди…

Я маю боронити ту суплiку, то вже ж не час проситися з Москви.

"От, - скажуть, - речi солодко розводить, а сам в лiс дивиться". Тепер, Оксано, нам треба стерегтися так, "щоб муха не пiдточила носа", як то кажуть.

Крий боже схибити в чому, - пропала вся наша справа i громадська вкупi.

О к с а н а

Ну як його ще бiльше стерегтися?

Вже й так немов замазались у пiч!

С т е п а н

Та от, наприклад, ти послати хочеш тi грошi братчицi…

О к с а н а (спустивши очi)

Вже не пошлю.

Нехай пробачить, що ж, коли не змога…

Я напишу їй…

С т е п а н

Краще не пиши нiчого, серце.

О к с а н а

Як же ж так, Степане?

Се ж навiть незвичайно!

С т е п а н

Як листа десь перехоплять - чи то раз бувало? - то ще готовi взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чiм накладала

З товаришками…

О к с а н а

Я перекажу через Яхненка…

С т е п а н

Мушу я просити, щоб ти його у нас тут не приймала.

О к с а н а

Та я ж його просила, щоб прийшов!

Вже ж не прогнати!

С т е п а н

Накажи слугою, що ти нездужаєш.

О к с а н а

Не випадає.

С т е п а н

Як хочеш. Тiльки як вiзьмуть "на дибу", то вже не жалуй!

О к с а н а

Звiдки вже й "на дибу"?

С т е п а н

А що ж ти думаєш? За тим Яхненком шпиги московськi цiлим роєм ходять.

Я знаю їх.

О к с а н а (зажурена)

Так я й не передам родинi нi листiв, нi подарункiв…

С т е п а н

Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б не озиватись, надто до Iвана, бо вiн в непевнi справи устряває…

О к с а н а

До брата рiдного не озиватись?

(У неї стають сльози па очах).

С т е п а н

Се ж не навiки, рибонько, тим часом, поки утихомириться…

(Знов пригортає її).

О к с а н а (не вiдповiдаючи на пестощi; безвиразно)

Гаразд, нiкому не писатиму.

С т е п а н

Ти, серце, на мене гнiваєшся.

О к с а н а (так само)

Нi, чого ж?

Ти маєш рацiю. Нащо писати?

Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.

IV

Терем.

О к с а н а гаптує в кроснах, рухи в неї лiнивi, в'ялi.

С т е п а н

(увiходить i сiдає близько Оксани на дзиглику)

Щось голова болить…

О к с а н а (не пiдводячи очей вiд шитва)

Ти пiзно встав.

С т е п а н

Та свiтом же прийшов з тiї беседи.

О к с а н а

Було там весело?

С т е п а н

Ей, де там в ката!

По щиростi бояться слово мовить.

П'ють, п'ють, поки поп'ються, потiм звада…

О к с а н а

А як же там, Степане, та суплiка?

С т е п а н

Та що ж… нiяк. Цар каже: "Прочитаєм, подумаєм"… Чували вже ми теє!

О к с а н а

Що ж буде?

С т е п а н (з болiсною досадою)

Ой, не знаю! Не питай!

Мовчать. Оксана шиє, потiм голка випадає їй з рук.

С т е п а н

Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова забита усяким лихом.

О к с а н а (в'яло)

Що ж я розкажу?

Нiчого я не бачу i не чую, сиджу собi…

С т е п а н (трохи роздражнений)

Ну, робиш же що-небудь?

О к с а н а

Учора вишила червону квiтку. сьогоднi синю. Се тобi цiкаво?

С т е п а н

Ти так неначе дражнишся зо мною!

О к с а н а (крiзь сльози)

Нi, далебi, Степане, не дражнюся!

С т е п а н (придивляється до шитва Лагiдно)

А що се буде з тої лиштви, любко?

О к с а н а (знов безучасно)

Не знаю, се щось Ганна почала.

С т е п а н

Либонь, собi на посаг. Се вже хутко

її весiлля.

О к с а н а

Та за мiсяць нiби.

С т е п а н

От на весiллi трохи погуляєш, розважишся.

О к с а н а

Ет, знаю ту розвагу!

Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте…"

А гостiйки поза плечима судять:

"Черкашенка, чужачка…"

С т е п а н

Ти вже надто на те зважаєш.

О к с а н а (байдуже)

Нi, менi дарма.

Мовчання.

С т е п а н

Ти так неначе втомлена сьогоднi.

Клопочешся при господарствi, може?

О к с а н а

Нi, я не клопочусь, - то все матуся.

Ми з Ганною все шиємо.

С т е п а н

То, може, не треба стiльки шити?

О к с а н а

Що ж робити?

Насiння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подiти i руки, й очi…

С т е п а н

Бiдненька ти в мене.

(Оксана проривається риданням).

Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!

Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?

О к с а н а (трохи стишуючись)

Вони як рiднi… я на їх не скаржусь…

С т е п а н

Так що ж?