Бояриня

Як хочеш, так i зватиму, сестричко.

Я так тебе люблю! Зрадiла, боже, як брат тебе з України привiз!

О к с а н а

Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш, а може ж, я лиха…

Г а н н а

Нi, нi, ти добра!

Ти, бач, усе до мене: "Погуляй, забався, не сиди!" А ти б почула, як iншi всi бояринi спиняють своїх сестер та дочок. Їй же богу, нi за порiг не випустять нiколи.

(Ще бiльше лащиться)

Оксаночко… рiднесенька… я маю тебе щось попрохати…

О к с а н а

Що, сестричко?

(Ганна мовчить збентежена)

Хотiла б, може, що з моїх уборiв?

Бери, що хочеш. Дам тобi й намисто, ще й коси у дрiбушки заплету, вберу тебе, неначе гетьманiвну.

Г а н н а (смутно)

Та нi, сього матуся не дозволять…

Я не об тiм… Я хочу попрохати, щоб ти… пiшла зо мною у садок…

О к с а н а

Ото й всього? Було про що просити.

Ходiм хоч зараз.

Г а н н а

Нi, не зараз, потiм…

О к с а н а

Коли ти схочеш. Що ж там у садку?

Г а н н а

Та, бач… самiй отам в садку сидiти менi не можна…

О к с а н а

Вже й сього не можна?

Г а н н а

А з мамкою пiти - вона розплеще усiм про те, чого я там сиджу.

О к с а н а (смiючись)

А ти ж там що ворожиш?

От хитруха!

Г а н н а

Та я нiчого… тiльки виглядаю, чи не проїдуть вулицею часом царськi стрiльцi. Вони надвечiр їздять.

О к с а н а

Либонь, царський стрiлець тобi устрелив дiвоче серденько?

Г а н н а

Та я ж, Оксано, заручена.

О к с а н а

За царського стрiльця?

Г а н н а

Авжеж.

О к с а н а

То чом же вiн до нас не прийде?

Г а н н а

Хоч би й прийшов, то я ж хiба побачу?

Я в теремi, а вiн там, у свiтлицi.

О к с а н а

То вам i бачитись не можна?

Г а н н а

Де ж там!

О к с а н а

Прилюдно - нi, а тiльки крадькома?

Г а н н а

Нi, як то крадькома?

О к с а н а

А ти ж хотiла до нього вийти у садок.

Г а н н а

До нього?

Нi, я ще сорому не загубила!

I як се ти подумати могла, що я тебе просила проводжати мене на сходини?.. Невже, Оксано, вважаєш ти, що я така нечесна?

О к с а н а

Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?

Як дiвчина постоїть на розмовi з своїм зарученим, то вже й нечесна?

Г а н н а

Авжеж, тут так.

О к с а н а

Навiщо ж ти виходиш туди в садок?

Г а н н а

Я здалека дивлюся, як вiн там вулицею проїздить.

Iнакше ж я його нiгде не бачу, хiба що в церквi.

О к с а н а

Де ж ви розмовляли?

Г а н н а

Нiгде.

О к с а н а

А як же вiн тебе посватав?

Г а н н а

Як? Через сваху. Як звичайно всi.

О к с а н а

Я щось не розберу.

Г а н н а

Бо ти не знаєш тутешнiх звичаїв. Нехай лиш мати тобi розкажуть, бо всього достоту i я не знаю.

О к с а н а

Нiбито виходить, що ви отак, не мовивши нi слова, i поберетесь?

Г а н н а

Так найпристойнiше.

О к с а н а

Чудна тут молодь!..

(Усмiхається якимсь спогадам мовчки.

Потiм стиха, мрiйливо).

Я ж було щовечiр виходжу до Степана на розмову.

Г а н н а

Як заручились?

О к с а н а

Та… як заручились…

Ну, раз стояла з ним, не заручившись, iнакше хто ж засвататися може?

Г а н н а (закриваючись)

Ой лихо, сором!

(Оксана мовчки знизує плечима).

Г а н н а

А твоя матуся не знає й досi про твої стрiвання?

О к с а н а

Чому не знає?

Г а н н а

Що ж, вона простила, не прокляла тебе?

О к с а н а

Та за що, Ганно?

Самi ж вони були пак молодi, то знають, що то любощi.

Г а н н а

Оксано!

Що тiльки ти говориш?

(Знову закриваєтьс я)

О к с а н а (смiється)

От дурненька!

С т е п а н (увiходить поспiшно)

Оксаночко, перевдягнися швидше в московське вбрання. Там прийшли бояри. О к с а н а

Та мати ж кажуть, що жiнкам не можна мiж чоловiцтвом бути.

С т е п а н

Бачиш, любко, ти маєш тiльки їх почастувати та й знов у терем вернешся.

О к с а н а

Отак?

А як же частувати їх, Степане?

По-нашому, чи, може, як iнакше?

С т е п а н

Ти винесеш їм на тарелi меду, - матуся прилаштують, як там треба, - уклонишся, боярин поцiлує тебе в уста…

О к с а н а

Степане! Що ти кажеш?

Мене бояри цiлувати мають?

Чи се менi причулося?

С т е п а н

Нi, серце, воно так є, та в тiм нiчого злого, - то тiльки звичай!

О к с а н а

Се ще так же звичай!

Нехай йому абищо! Не пiду!

С т е п а н (понуро)

Як хочеш, тiльки ти нас тим загубиш.

О к с а н а

Таке вигадуєш!

С т е п а н

Ба ти не знаєш, якi тут люди мстивi… За зневагу старий боярин вiзьме, як не вийдеш, а вiн же думний дяк, вiн має силу - он син його ще молодий, - вже стольник; вiн оклепає нас перед царем, а там уже й готово "слово й дiло".

О к с а н а

Ти не жартуєш?

С т е п а н (ще понурiше)

Як тобi здається?

О к с а н а (з жахом)

Степане, та куди ж се ми попались?

Та се ж якась неволя бусурменська.

С т е п а н

Я й не казав тобi, що тута воля.

Та якби ми не гнули тута спини, то на Українi, либонь, зiгнули б у три погибелi родину нашу московськi воєводи… Ось ти млiєш з огиди, що тебе якийсь там дiд торкне губами, а як я повинен

"холопом Стьопкою" себе взивати та руки цiлувати, як невiльник, то се нiчого?

О к с а н а

Боже мiй… Степане!

Хто ж каже, що нiчого?

С т е п а н

Отже, бачиш…

Та що я тут розводжуся? Там дяк мене чекає. То скажи, Оксано, ти вийдеш?

О к с а н а

Я не знаю…

М а т и (виходить з кiмнати)

Вийди, доню, голубонько! I я тебе прошу!

Не дай менi, старiй, на очi бачить

Степанової згуби!

Г а н н а

Ой сестричко, якби ти знала, що за лютий дiд отой боярин!.. Я тебе благаю!

Сестриченько! Не загуби ж ти нас!

(Ридаючи, кидається до Оксани)

О к с а н а (до Ганни холодно, якось надмiру спокiйно)