Бояриня

Чого ж ти так у тому певен?

Ти наче думаєш, що я вже справдi якась ростина, що в менi немає нi серця, нi душi…

(В голосi злегка бринять сльози Вона уриває).

С т е п а н (знов бере Тi за руку, вона не боронить)

Оксано, зоре!..

Пробач… я сам не знаю… я не смiю…

(з поривом)

Нi, я не можу, я не маю сили тебе зректися!

(Пригортає Оксану).

Серденько, скажи, чи любиш ти мене! Промов же слово!

О к с а н а

Хiба ж би я з тобою так стояла?

(Ховає обличчя у нього на грудях. Нiма сцена).

С т е п а н

Я завтра старостiв зашлю до тебе.

Чи батько твiй їх прийме?

О к с а н а

Татко дуже тебе вподобав i матуся теж.

С т е п а н

Що тiльки дам тобi я на чужинi замiсть веселощiв рiдного краю?

Своє кохання вiрне, бiльш нiчого…

О к с а н а

Не думай, нiби я пуста панянка, що тiльки має на умi забави та залицяння. Сi труднi часи думок поважних I дiвчат навчили.

Якби ти знав, як туга кров гнiтить!..,

С т е п а н

Кров?

О к с а н а

Так. Не раз, вернувшися з походу, лицарство з нами бавиться при танцях.

Простягне руку лицар, щоб узяти мене до танцю, а менi здається, що та рука червона вся вiд кровi, вiд кровi братньої… Такi забави не веселять мене… Либонь, нiколи не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря…

(Гладить йому руку).

Оця рука вiд кровi чиста.

С т е п а н

Се не всi вважають за честь.

О к с а н а

А я вiдразу привернулась до тебе серцем за твою лагiднiсть.

Скажи, чи всi такi в твоїй родинi?

С т е п а н

Родина в нас мала: сестра, й матуся, та брат маленький. Так, вони у мене всi не лихi.

О к с а н а

Твоя матуся, може, не злюбить незнайомої невiстки?..

Що я тодi почну там на чужинi, далеко так вiд роду?

С т е п а н

Нi, Оксано, того не бiйся. Мати будуть радi, що привезу я жiнку з України, - мiй батько, умираючи, бажав, щоб я десь в рiднiм краю одружився.

Тебе ж малою мати пам'ятають.

(Знов пригортає її).

Та й хто ж би не злюбив моєї долi, голубоньки Оксаночки моєї?

Се тiльки в пiснi всi свекрухи лютi, а ти побачиш, як моя матуся тобi за рiдну стане.

О к с а н а

Дай-то боже!

С т е п а н

Менi тепер здається, що нiгде на цiлiм свiтi вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зiв'ємо, хоч i в Москвi. Нiчого ж там чужого у нашiй хатоньцi не буде, - правда?

О к с а н а

Авжеж. I, знаєш, якось я не дуже боюся тої чужини.

С т е п а н

Зо мною?

О к с а н а (усмiхається)

Тим певне, що з тобою. Але й так, хiба ж то вже така чужа країна?

Таж вiра там однакова, i мову я наче трохи тямлю, як говорять.

С т е п а н

Та мови вже ж навчитися недовго… ну нiби трохи тверда… Та дарма!

Оксаночка у мене розумниця, - всього навчиться.

О к с а н а

Не хвали занадто, бо ще наврочиш!

(Трохи посмутнiла).

Я вже й так боюся…

С т е п а н

Чого, єдина?

О к с а н а

Якось так упало се щастя раптом. Я такого зроду не бачила… Всi подруги мої, тi, що побралися, багато мали i горя, й клопоту перед весiллям, а я…

С т е п а н

Та ще пожди! От, може, завтра твiй батенько менi порiг покаже.

О к с а н а

Нi, нi, сього не буде, я вже певна.

С т е п а н (жартуючи)

Здається, панночка не радi з того?

Коли б ще й гарбуза не покотили?..

О к с а н а

Та годi! Що за жарти?

С т е п а н

От нiяк не догоджу тобi словами! Добре ж, не буду говорити, коли так!

(Без слiв пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потiм пiддається його пестощам).

Г о л о с м а т е р i (з будинку)

Оксано! Годi вже там поливати!

Вже пiзно!

О к с а н а (кинулась)

Мати кличуть.

(Зривається йти).

С т е п а н (утримує її. Пристрасно)

Ще хвилинку!..

Хвилоночку!

О к с а н а

Я вийду ще до тебе, як мати ляжуть спати.

С т е п а н

Вийди, люба!

Я виглядатиму тебе до свiта!

Г о л о с м а т е р i

Оксано, де ти?

О к с а н а

Ось я йду, матусю!

(Ще раз на прощання обiймає Степана i йде до будинку).

II

У М о с к в i.

Свiтлиця у Степановiм дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомiн дзвонiв. М а т и Степанова i О к с а н а увiходять убранi по-вкраїнськи, - мати в намiтцi i в темнiй сукнi з широким виложистим комiром. Оксана в кораблику, в шнурiвцi та в кунтушi.

М а т и (сiдає на ослонi, важко дишучи)

Спочину трохи, поки йти у терем…

Стара… не носять ноги…

О к с а н а (сiдає поруч)

Ви, матусю, казали б лiжко перенести в дiл, бо вам сутужно лазити на сходи.

М а т и

Ой нi, голубонько, нехай вже там, у теремi… Тут, на Москвi, не звичай, щоб жiнка мешкала на долi. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить.

О к с а н а

Ви ж не в тутешнiх звичаях зросли.

М а т и

То що? Вони, Оксанко, не питають, хто як там зрiс… Адже ми тута зайди, - з вовками жий, по-вовчи й вий.

О к с а н а (зо смiхом)

Ой лихо! чи тобто й я по-вовчи маю вити?

М а т и

А ти б як думала? Сьогоднi в церквi що шепоту було навколо нас:

"Черкашенки! Хохлуши!"

О к с а н а (трохи посмутнiвши)

Та… я чула… грiха десь не бояться: в церквi божiй, замiсть молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас…

М а т и

Так скрiзь воно по свiтi: що сторона - то звичай, а що город - то й норов, кажуть люди. Дивно їм на наше вбрання. Тут жiнки зап'ятi, а ми, бач, не вкриваємо обличчя.

О к с а н а

Чи ми ж туркенi?

М а т и

Хай господь боронить!

Воно ж пак i московки не туркенi, а так чомусь ото в них повелося.