Бояриня

(Перебiйниха, нахилившись синовi до вуха, шепоче щось Той нетерпляче стрiпує чубом).

I в а н

Батьку!

Що там замазувать? Кажiмо правду!

Се рiч не власна, се громадська справа!

Якби таких було мiж нами менше, що, дома чесний статок прочесавши, понадились на соболi московськi та руки простягали до тiєї

"казни", як кажуть москалi…

П е р е б i й н и х а

I в а не!

(Сiпає сина за полу).

С т е п а н

Не задля соболiв, не для казни подався на Москву небiжчик батько!

Чужим панам служити в рiднiм краю вiн не хотiв, волiв вже на чужинi служити рiднiй вiрi, помагати хоч здалека пригнобленим братам,

єднаючи для них цареву ласку.

Старий вiн був обстоювати збройне за честь України…

I в а н

Ти ж молодий, - чому ж ти не пiдiймеш тої зброї, що батьковi з старечих рук упала?

С т е п а н

Як поясню тобi?.. Коли ще змалку навчав мене з письма святого батько, то вiн менi казав напам'ять вивчить про Каїна та Авеля. "Мiй сину, - мовляв, - пильнуй, щоб мiг ти з ясним оком, а не тьмяним, не тремтячи, мов Каїн, небесному отцевi одповiсти, коли тебе спитає: "Де твiй брат?"

А як же можу я на Українi здiйняти зброю так, щоб не дiткнути нiколи нею брата?.. I невже мушкет i шабля мають бiльше сили та честi, нiж перо та щире слово?

Нi, учено мене, що се не так!

П е р е б i й н и й

Не звикли якось ми такого чути… проте… було б на свiтi, може, менше грiха i лиха, якби всi гадали по-твоєму…

I в а н (згiрдно)

Се в Києвi ченцi навчають отакого!

О к с а н а

Ти ж, Iване, у Києвi не вчився. Звiдки знаєш, чого там научають?

I в а н (зачеплений)

От знайшлася зненацька оборонниця для тебе, боярине!

О к с а н а

Я тiльки правду мовлю…

(Засоромлена, подається з рундука в садок.

Увiходить з будинку на рундук джура).

Д ж у р а

Там, пане, я принiс для гостя речi.

П е р е б i й н и й

Ходiм, Степане, покажу, де маєш в нас мешкати.

С т е п а н (до Перебiинихи)

Спасибi, панiматко, за хлiб, за сiль!

П е р е б i й н и х а (з косим поглядом на сина)

Пробач, коли що, може, прийшлось на перший раз не до сподоби…

(Степан з Перебiйним i джурою йдуть у будинок).

П е р е б i й н и х а (до Iвана нишком)

Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?

I в а н

Ат! Хай же вiн хоч раз почує правду!

П е р е б i й н и х а

Адже ти чув, що вiн казав…

I в а н

Овва! бурсак, та щоб не вмiв замилить очi!

П е р е б i й н и х а

Менi вiн до сподоби, - добрий хлопець, такий увiчливий…

I в а н

Та вам вже, звiсно, язиком приподобатись недовго.

П е р е б i й н и х а

Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь таким до гостя гострим! Се ж неначе на те його ми в хату запросили, щоб ним помiтувати. Незвичайно!

I в а н

Та вже гаразд, не буду зачiпати.

(Зiходить з рундука).

П е р е б i й н и х а

Куди ти?

I в а н

От пiду до товариства.

(Їде через садок, перескакує через тин i зникає.

Увiходить служебка i збирає зi стола).

П е р е б i й н и х а

Де ти, Оксано?

О к с а н а (виходить iз-за куща з кухликом в руцi)

Ось я тута, мамо.

Се я барвiнок поливаю.

П е р е б i й н и х а

Справдi, полити слiд, - зовсiм посох на сонцi.

Полий же й те, що ми пересадили.

П е р е б i й н и х а i служебка, зiбравши зi стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квiти, спiває веснянки. В садку сутенiє.

С т е п а н нишком вилазить вiкном з своєї кiмнати на рундук, прудко та звинно зiскакує з рундука на землю i пiдходить до Оксани.

О к с а н а (уриває спiв i впускає кухля)

Ой лихо! Хто се?..

С т е п а н

Панночко, се я.

Прости мене. Ти гнiватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала i звабила, як соловейко, спiвом.

Я не своєю силою прийшов…

О к с а н а (засоромлено i разом гордовито)

Боярине, до чого сiї речi?

Менi їх слухати не випадає.

(Хоче йти).

С т е п а н (затримує її за руку)

Нi, ти не пiдеш так…

О к с а н а (вражена, вириває руку)

Се що за звичай?

Я не холопка з в о т ч и н и твоєї!

С т е п а н (знищений)

Я не хотiв образити тебе.

Запевне, вiльна ти… Яка журба тобi, що я поїду на чужину з розбитим серцем, що коханий спогад про зустрiч милу обiллє отрута?

Тобi дарма, дiвчино-гордiвнице…

Хто я для тебе? Зайда, заволока…

Адже мене усюди так зовуть…

Ти завтра вже про мене й не згадаєш…

О к с а н а (спустивши очi)

Хiба ти завтра їдеш?

С т е п а н

Що ж я маю тобi тут очi мулити собою?

О к с а н а

Виходить, наче я тебе жену…

Я ще ж тобi не мовила нi слова…

С т е п а н

Невже я маю ще й того дiждатись, щоб ти менi сказала: "Вибирайся"?

О к с а н а

(збентежена, зриває з вишнi листочки, кусає їх (розщипує в руках)

Який же ти чудний! Ну, що ж я мала тобi казати? Я не звикла так…

Я iнших паничiв роками знаю i ще вiд них такого не чувала… а ти… недавно що приїхав…

С т е п а н

Панно!

Тi паничi безжурно походжають не. щирому дозвiллi по садочках та вибирають квiтку для забави, i тiльки ждуть, щоб краще розцвiлася.

А я ж, як в'язень, що на час короткий з темницi вирвався i має хутко з веселим свiтом знову попрощатись i розцвiту не має часу ждати.

Менi була б не для забави квiтка, я бачу в нiй життя i волi образ i краю рiдного красу. Для мене куточок той, де б посадив я квiтку, здавався б цiлим свiтом… Я забув, що ти живеш на волi, що для тебе привабного нема нiчого там, де я живу, i навiть буть не може…

О к с а н а (стиха, похиливши голову)