Бот

Наукове вивчення ураганів бере свій початок у 70-х роках XX століття. Займатися руйнівними циклонами почали в Японії та США, де ці природні явища трапляються найчастіше, нерідко залишаючи по собі жахливі спустошення. Вчені підмітили, що тільки ~10 % новоутворених циклонів досягають стадії зрілих ураганів. Це означає, що в природі існує цілий ряд чутливих чинників, які не дають ураганам сповна розвинутися. В Інституті передових ідей NASA почались розробки комп’ютерних програм для моделювання поведінки ураганів з метою оцінювання факторів, які впливають на їх розвиток. Виявилось, що основною живильною силою ураганів є енергія, що виділяється при конденсації водяної пари у висхідних потоках повітря, і достатньо охолодити воду під епіцентром молодого циклона хоча б на 0,75—1,5 °С, щоб буревій затихнув сам по собі. Разом з тим було експериментально з’ясовано, що подіяти на сформований ураган — затія марна й нездійсненна. Не існує жодної можливості погасити таку колосальну енергію…

У той час, коли Кейтаро та Ральф радилися про те, як приборкати непокірних ботів, у пустелі, неподалік від лабораторій, дещо відбувалося. Чоловіки навіть припустити не могли, що все зайшло настільки далеко. Ніхто в «NGF Lab» не підозрював, що ситуація в Атакамі вже сягнула стадії зрілого урагану.

XLIX

Вівторок, 18 серпня, 18:58 (UTC –4) Шосе № 23 «Сан-Педро — Калама» 19 км на захід від Сан-Педро

Брудно-білий джип «Nissan», що колись належав одному селянину з Сан-Педро, перевальцем сунув з півдня перпендикулярно до траси № 23. Машина рухалась неквапно, іноді ривками, скидалось на те, наче щось не в порядку зі зчепленням чи коробкою передач, або ж водій не так давно сів за кермо повнопривідного автомобіля.

Незабаром «Nissan» дістався роздовбаної шосейки, вишкрібся на асфальт і став. Кілька хвилин позашляховик нерухомо стримів акурат посеред дороги, перегороджуючи шлях. Водій немов заснув за кермом, так і не вирішивши, куди далі їхати. Спливло хвилин сім, перш ніж мотор знову загарчав. Джип ривками розвернувся ліворуч і, петляючи, помчав на захід у напрямку Калами. Час від часу його зносило то на ліве, то на праве узбіччя. Випадковий спостерігач, безперечно, вирішив би, що водій п’яний, як чіпок, настільки налиганий, що може вкоротити собі віку на практично безлюдній дорозі.

У салоні розмістилося четверо замурзаних дванадцятирічних хлопчаків. Чотири пари синіх очей холодно зблискували у півтемряві салону. У кожного на колінах лежав чорний дробовик «Mossberg 500» з повним магазином набоїв.

Якимось дивом проїхавши Каламу і не задавивши при цьому жодного чилійця, квартет озброєних неповнолітніх хлопчиків виїхав на трасу № 24, що сполучає Каламу і Токопійю. Проминувши Чукуйкамату[72], голий хутір з кількох саманових хижок, який межує з Каламою на півночі, вони помчали пустельним шляхом у напрямку океану. Тепер уже значно впевненіше тримаючись дороги…

L

Вівторок, 18 серпня, 22:41 (UTC –4) Північна околиця містечка Токопійя Узбережжя Тихого океану, Чилі

Джеймі Макака сидів біля відчиненого вікна, лускав насіння, гучно спльовуючи лушпиння в крихітний кулачок, і думав про життя. За вікном замріяно шарудів прибоєм безмежний Тихий океан. У животі Макаки натужно буркотало.

Джеймі мав півтора метра зросту (що негусто навіть як на корінного чилійця), вузькі трикутні плечі, карлуваті, немов дитячі, руки та опукле черевце, яке нагадувало запханий під футболку футбольний м’яч. Лице пасувало до непрезентабельного тулуба — маленьке, зморшкувате, з плескатим широченним носом та тонкими губами, що ледь прикривали нещільні ряди жовтих кривуватих зубів. Саме через розплесканий шнобель та великі овальні ніздрі, що дивились прямо вперед, неначе отвори двоствольної рушниці, чоловіка прозвали Макакою. Кличка прилипла до Джеймі чверть століття тому; в ті часи у нього ще не було вагомих аргументів проти своїх кривдників. Утім, за п’ятнадцять років пігмей притерпівся, а коли отримав змогу «відчистити» ім’я, не схотів розлучатися з прізвиськом. За останнє десятиріччя Макака здобув у кримінальному світі північного Чилі достатню владу, щоби спокійно відрізати язика будь-кому, хто посміє насміхатися з його мавпячого псевдоніма. До особливих прикмет цього амбітного карлика можна додати кількадесят довгих волосин, що випинаються з тім’ячка (щоранку Джеймі ретельно зачісує їх назад, достоту як нью-йоркський мафіозі), а також систематичні закрепи, якими чоловічок страждає протягом останніх п’яти років.

Власне, Джеймі Макака і був мафіозі. Певна річ, за скромними північночилійськими мірками.

Усе своє життя (за винятком останньої декади) Джеймі був, як тля: мізерний, сірий, непомітний. Для його колег було цілком достатньо вишкіритись і помахати кулаками, щоб убезпечити місце під сонцем, але тільки не для маленького Джеймі. Ліліпут мусив іти вперед лаючись, плюючись і стріляючи в усе, що рухається. І він йшов, повільно, але вперто, встряваючи у криваві колотнечі з добірними головорізами Антофагасти, луплячись не на життя, а на смерть з різною потолоччю. Джеймі давно нікого не боявся.