Бумеранг не повертається

— Не знаю. Почекаємо наслідків розтину і пізнання трупа. За час, коли ви займалися «Олімпією», сталися цікаві події: уральський кореспондент Ебергарда Ценсера арештований і почав давати цінні свідчення. Зайдіть до мене і ознайомтеся з протоколом. Але спочатку я висаджу вас біля «Метрополя». Ви підніметесь на поверх, де жив Едмонсон, і уточните, де він зараз.

У «Метрополі» Нікітіна чекала нова несподіванка: Уільям Едмонсон, залишивши за собою номер, виїхав з Москви.

17 СВІТЛО У ВІКНІ

Після випробування «РЗ-1» Крилов настільки був зайнятий невідкладними справами, що йому рідко вдавалося приділити час навіть для роботи над книгою. Надійшов наказ Міністерства про передачу нової зенітної гармати в серійне виробництво південноуральському заводові. Перед колективом конструкторів було поставлене завдання: в найкоротші строки підготувати всю технічну документацію для заводу. Майже кожного дня генерал-полковник Чепрунов бував у інституті; він брав діяльну участь в обговореннях робочих креслень гармати, його розкотистий басок у ці дні можна було почути всюди — і в балістів, і в зброярів, і в головного конструктора. Натхненні творчим успіхом, співробітники інституту працювали на повні сили, не рахуючись з часом. Цим і пояснювалося, що й на цей раз лише об одинадцятій ночі Крилову вдалося повернутись додому.

Не доїжджаючи «Балчуга», Крилов зійшов з машини. Хотілося пройти пішки, подихати повітрям і зібратися з думками.

Зранку була відлига, на ніч похолодало. З дахів звисали сталактити бурульок. Поривчастий морозний вітер дув просто в обличчя. Минувши «Балчуг», Крилов вийшов на спокійну Садовницьку набережну і уповільнив ходу. Ледве видний у хмарах колючого сніжного пилу його будинок, мов нова зіркова галактика, сяяв далекими принадними вогнями.

Коли Крилов уже підходив до будинку, він звернув увагу на чоловіка в світлому пальті з цигейковим коміром і в капелюсі: він стояв, спершись на парапет набережної, і, високо задерши голову, дивився на вікна останніх поверхів. Крилов мимоволі подивився вгору і здивувався — у вікнах його квартири не було світла. Прискоривши ходу, Крилов оглянувся назад, обличчя чоловіка в капелюсі здалося йому знайомим, але думка про те, що, незважаючи на попередження, Машеньки немає вдома, стурбувала його і відвернула увагу від чоловіка.

Крилов піднявся ліфтом, відчинив своїм ключем двері, зайшов у освітлену прихожу. Машина шубка висіла на своєму місці. Полковник полегшено зітхнув, скинув шинелю, зігрів руками змерзлі на морозі щоки і попрямував до дочки. У кімнаті було темно. На фоні світлого квадрата вікна він побачив її профіль і простягнув руку до вимикача. Попереджуючи його рух, Маша поквапливо сказала:

— Тату, не треба! Я краще зайду до тебе.

Нічого не сказавши, Андрій Дмитрович вийшов з кімнати, заглянув на кухню: тут було холодно, і нікель каструль сяяв суворим хірургічним блиском. Він пройшов до себе в кабінет, засвітив настільну лампу і, чекаючи дочку, сів на диван.

Увійшла Машенька. На ній була темна шерстяна сукня, волосся зібране в один важкий вузол на потилиці. «Так зачісувалась Варвара», подумав Крилов і подивився на дочку, яка за ці дні змінилася, стала дорослішою. Міцно стиснувши долонею пальці правої руки, мов співачка перед вирішальною нотою, Машенька вичікувально зупинилася біля стола.

— По-моєму, ми з тобою, Маріє, сьогодні не бачилися?! — сказав по паузі Андрій Дмитрович. Він завжди називав її Машенькою, суворе «Марія» прозвучало холодно і непривітно.

— Здрастуй, тату! — сказала Машенька, ледве стримуючи хвилювання, і поцілувала батька в щоку.

Він відчув легкий дотик її гарячих, сухих губів. Розуміючи всю помилковість свого тону, Андрій Дмитрович пригорнув Машеньку до себе, обняв, посадовив поруч на диван і сказав тепло і м’яко:

— Ну, їжачок? Виставило свої колючки, хоч у рукавицях до тебе підходь. Сидиш одна, смеркуєш…

— Я чекаю тебе з восьмої години. Знаєш, як важко чекати…

— А я затримався, пробач. У мене зараз гаряча пора, от я й прогледів тебе, Машенько… Давно, ой, як давно ми з тобою отак, щиро, не розмовляли.

Настільна лампа, вихоплюючи з темряви частину письмового стола, скупо освітлювала кімнату: портрет матері на стіні, збільшений з любительської фотографії, крісло, сіреньку подушку Років з п’ять тому цю подушку вишивала Маша — наївні, блакиті квіти на сірому фоні льняного полотна.

«Тепер інше поле, квіти інші…» подумала вона і сказала:

— Ми з тобою говорили не так давно, але різний буває час. Іноді й за рік нічого не трапиться, а іншим разом, як ось тепер…

Андрій Дмитрович почув у голосі доньки щось таке, що стурбувало його ще сильніше, немов за ці дні вона пережила велике непоправне горе.

Машенька докладно, не забувши згадати і випадок у буфеті, розповіла батькові про своє знайомство з Роггльсом у театрі, про численні зустрічі.

— Вчора він попередив, — продовжувала Машенька, — що ранком заїде по мене на машині і ми поїдемо до нього на дачу, щоб вирішити наше майбутнє.

— Скажи, Машо, а тобі ніколи не спадало на думку, що й батько має деяке відношення до твого майбутнього?