Читаем Бур'ян полностью

Нiчка розсипала зорi срiблястiї,Ось вони в рiчцi на днi…

Яким ще чиркнув сiрника.

— А стiни! — похитав Давид головою.

Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi звисало павутиння, а один куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою обвалено було.

— Ремонту треба, та й доброго.

— О, це ми зробимо, це пусте, сказав Яким, кинувши порожню пачку з — пiд сiрникiв у куток i повертаючи до дверей, — от iз молоддю нам справу владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.

— Та з молоддю якось ми уладнаімо, сказав Давид. У великiй хатi, як вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали. I стояли бiля вiкна гуртом поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще густiший став. А десь у ньому бродили, як мiсячної ночi, дiвчата з спiвами, шукали когось. I наче десь далеко — далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей Гордiїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i одвернувся до Якима. Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.

— Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонiію.

— Не до гармонiї менi тепер, одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима — а хто ж його знаі? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i тягнуть, i регочуть — угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:

— Iще вам не остобiсiло!

Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув iз стола i теж не схотiв уже бiльш. Коло розiрвалося. Хто одiйшов до дiвчат. Од вiкна пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап пвги — удови, усмiхнувшись, а невесело:

— Оце в нас, Давиде, така хата — читальня.

— Бачу, погана!

Яким уже посеред хати стоїть i руку пiдняв.

— Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiваіте потiм! Усi повернулися до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм обiрвали не разом, не рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок i кинув через голови:

— Ану там, — не налоскоталися ще? Замовкни!

— А то що? — пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.

— Побачиш що!

— Овва!

Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд.

— Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.

— Не дуже лиш сажай! — озвався з — пiд стiни Гниденко Филька бiлобрисий. Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його i, одiрвавшись потiм, гукнув:

— От що, товаришi! Завтра всi дiвчата, що спiвають у хорi, i так взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло і! А саме ж мученицi якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватiть iз дому щiтки, а може, в кого маслянка і, то й маслянки по грудцi. Чи невже ж ми отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!

Та й взагалi — це вже до всiх — i хлопцям, i дiвчатам — що з нього тiльки промовець кепський: не висловить так, як то думаі ясно, ну та, як умiі, - час уже їм, молодi, в нове життя входити. То колись батькам їхнiм замолоду, як життя було не їхні, а чуже, як була тiльки праця в три поти влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? — аж до нових наймiв повеснi. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхні перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своію головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекцiї всякi. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати — на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай признаються по правдi, верталися звiдцiля додому, i щоб на душi було гарно? Вiн же, Яким, по собi знаі: було, йде сюди, бо тягне i хочеться чогось, сам гаразд не знаіш чого. А тiльки прийдеш, не те! Аж сум тебе вiзьме!

— Так от ми й хочемо, — закiнчив Яким, — хоч помацки, а щоб "те" нам було. Про це вже Давид подбаі. Газету ж виписали, а завтра… та й iз хлопцiв приходьте хто, — там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.

Костя захоплено:

— О, за нами затримки не буде!

I ще хтось:

— Ми будемо!

I гамiр, галас знявся в хатi. Дзвiнкими голосами дiвчата в приступ пiшли на Якима: ще раз — що ж їм брати з дому кожнiй? Що маслянки — знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопцi ж десь добули.

— Та хай сосни в посадцi наламають! — гукнула котрась. Пiвнiвська Галька пальцем колупала вже стiну бiля вiкна, так цiлий шмат глини й одпав. Кричала до дiвчат:

— Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!

Як гуси на вигонi — клекiт голосiв.

Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне ним — пил iз нього хмарою. Згорнула його — завтра випере.

— Да, — знову Яким, — у кого портрети і революцiйних дiячiв, то приносьте. А в тебе, — до Давида звернувся, — ми портрет Ленiна поки що позичимо.

Давид хитнув мовчки головою. А очi захоплено й радiсно дивилися на молодь.

<p>XVI</p>
Перейти на страницу:

Похожие книги

Книжный вор
Книжный вор

Январь 1939 года. Германия. Страна, затаившая дыхание. Никогда еще у смерти не было столько работы. А будет еще больше.Мать везет девятилетнюю Лизель Мемингер и ее младшего брата к приемным родителям под Мюнхен, потому что их отца больше нет – его унесло дыханием чужого и странного слова «коммунист», и в глазах матери девочка видит страх перед такой же судьбой. В дороге смерть навещает мальчика и впервые замечает Лизель.Так девочка оказывается на Химмель-штрассе – Небесной улице. Кто бы ни придумал это название, у него имелось здоровое чувство юмора. Не то чтобы там была сущая преисподняя. Нет. Но и никак не рай.«Книжный вор» – недлинная история, в которой, среди прочего, говорится: об одной девочке; о разных словах; об аккордеонисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне; и о множестве краж. Это книга о силе слов и способности книг вскармливать душу.

Маркус Зузак

Современная русская и зарубежная проза