Бур'ян

На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi бачили, йдучи до церкви, як бiля хати — читальнi метушилася молодь. I нащось стояли двi кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку — то хлопцi пiддашшя та сходи лагодили. На вулицi стояла юрбою дiтвора з торбинками через плече — у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати на ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi.

— Косте, принеси он кобилицю!

Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову.

— А сама ти не зводила б зiйти? — i смiіться, бо схiдцi ж прийнято.

— А ти ж бачиш — нiяк.

— Я зсадю!

— А, бiсе! Тобi аби!..

Костя знову смiіться, а очi несамохiть так i припали до Христi. Потiм одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi кобилицю на ганок. Вибiгла ще Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi.

Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дiвчата ще надходили, хлопцi їх зсаджували на ганок, а як котрої — то не хотiли навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробуі, куди воно жiнка сама без мужика годиться". Тодi дiвчата — подавали руки їй i хлопцям "утирали носа".

— А що? Куди годяться?

— А ось i тiтка Марiя до нас! — Христя весело.

У чорнiй свитi, розстебнена, в квiтчастiй невеличкiй хустцi на головi пiдiйшла Марiя, розчервонiла з ходи й весела. Руки дiвчата їй простягли, вона схопила одну своію, а другою колону ганкову обхватила, ногу високо на пiддашшя та тiльки — гоп! — уже на помостi каблуками стукнула.

У хатi — гармидер, як це завжди буваі пiд час мазання: стiни голi. Посеред хати, на столi, — купа юпок, теплих хусток навалена. Дiвчата обстругували стiни, — якi з долу, якi з кобилиць угорi. Одна мiсила посеред хати, просто на пiдлозi, глину з кiзяком на шпарування. Бiля одного вiкна Яким замазку замiшував.

Марiя весело, як зайшла:

— Добридень вам, дiвчатка! — а тодi крутнулась на каблуцi, як дiвка, i очима по хатi. Свитка їй на однiм плечi вже, а не скидала. Мов аж задумалась на хвильку. Потiм витягла з кишенi щiтку, поклала на лутцi й до Якима з жартом, а все немов замислена:

— А ти сам один, сердешний, тут iз дiвчатами. Як вiзьмуть тебе в роботу!

— Гукатиму товариша, нехай рятуі, - в тон вiдповiв Яким i справдi погукав: — Давиде! Чи ти там ще живий?

Озвався Давид десь аж iз тiії кiмнати глухо. В Марiї якось свитка сама з плеча впала. Кинула на стiл її, на купу дiвчачої одежi. Спiдницю пiдтикала, рукава по лiктi засукала й хустку квiтчасту — по зеленому полю червонi квiти — назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хатi, на стiни роздивляючись.

— Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цiлий шмат сухої глини.

— Мазати — так мазати! Це ж ми не найнялися, а собi мажемо.

Марiя все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрiзь мазати, i в тих кiмнатах?

— Там Давид саме з книжками заходився, — сказала котрась iз дiвчат.

— Так хiба ж не можна, щоб i стругати заразом? Вона крутнулась i вийшла в коридорчик, а на порозi в ту кiмнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку, дивлячись на Давида, що на пiдлозi нагнувся над розкиданими книжками. Аж поки той голову звiв. Тодi очима обдала i, поздоровкавшись привiтно, пiдiйшла й присiла бiля нього.

— Усе ти з книжками, Давиде! — i мов задумалась. А потiм дiловито: от що — вона думаі отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а тiльки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче, що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.

Це як казав, саме звiв голову й глянув на молодицю. Стрiлись очима й мов сплутались поглядами. Давид перший свiй одвiв. А Марiя зiтхнула i, спершись об його плече рукою, важко пiдвелася. Давид ще вслiд їй:

— Тихiн пiшов на Огирiвку?

— Пiшов, — сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. I все стояла. Потiм на очi, як очерет од вiтру, схилились чорнi вiї. Ще глянула примружено. I враз в обличчя (вже не сховаі молодиця) вдарила кров рум'янцем. Ну й хай! Ще навiть крок ступила до Давида з порога.

— То що, Давиде?

— Та… нiчого.

Марiя ворухнула коромислами брiв i повернулась, потiм вийшла, пругко вигнувшись у станi, — знала, що дивиться.

Давид знову схилився над книжками. Одбирав, якi годящi, якi оправляти, якi на горище, а думав: i як вiн що забув сказати Тихоновi (пiшов на Огирiвку, у сестри покрiвля на повiтчинi впала, а вдова — сини ще малi — ну й пiшов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь збiгати: в Iлька, в наймита, начебто щось за лист цiкавий і,казала Зiнька. Ще думав: ну, а то знаі Тихiн i сам, що з хуторянами — незаможниками балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з Тягнирядном таку там агiтацiю ведуть. А вже ж на сходi, як доведеться, то й хуторян треба, бо одної ж громади.