Бур'ян

Обухiвцi просто не знали, що й думати. Говорили рiзно. Що партiйний вiн, та через те Матюха й терпить йому, чого нiкому iншому нiзащо не стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду", а що за полiтика — нiхто докладно не мiг i сам собi з'ясувати. Головне, що сумнiвiв та пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшиної компанiї нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякi, як тiльки вiн прибув. I хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й порядну, але — хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася, а за людей що й говорити. Хiба не було, що до революцiї чоловiк — так собi, п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк — от хоч би й того ж Колодку взяти, а тепер — хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху — бив буржуїв, за бiдняцьку владу нiби йшов, а тепер… То отак i Давид, може?

Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк здивували обухiвцiв. Вiн був звичайнiсiнький Давид Мотузка. Як i тодi, пiд час революцiї ще: гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос у нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв. Ходив вiн у неперешитiй шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий же ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонiв: розумний, начитаний. На вулицi, на гулях нiхто нi разу не бачив. "Сурйозний чоловiк", — подумали селяни. Потiм далi, отодi в млинi й на сходi якось аж вухо рiзали його смiливi слова, голосно названi iмена: Матюха, Гнида, — що їх обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж усе — "товариш предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' — проти хоч слово. Кожушний Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. I як тодi на сходi Давид виступив, обухiвцi затаїли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по селу. Висловлювалися всякi здогади, пригадувались найменшi деталi: як затрусився Матюха, а з переднiх парт начебто чули, як аж зубами вiн заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не iнакше, як злякався. Навiть безнадiйно переконанi в безстрашностi Матюшинiй, а й тi лише знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз "тих", вiщували, що тиша та перед бурею.

Тягнирядно, ось уже кiлька днiв не вихмеляючись, гуляі в них в Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу.

А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже, i чорна та вiтряна. Блимали вогники по селу. З — за повiтки чоловiчi голоси п'яно горлали. А тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч двi постатi, обнявшись, плели кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч:

С своей верной ватагой поеду
И разрушу хоч сто городов…

— Хто йде? — одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.

Давид мовчки пройшов бiля них.

— Хто? Я питаю! — грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув їх. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i жбурляв у спину. Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кiлок трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось оте грiзне "я". I батькувалося. Другий сопiв — мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж бiля Тихонового двору Давид уже був, то чув — почвалали через вулицю просто в Гнидин двiр.

А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей. Як нагло: трах — дзеньк! — i посипались склянки, й цеглини шмат як — як не вгруз дядьковi Гордiівi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув просто в коло на долiвку. Всi кинулись, сполоханi. Вибiгли надвiр. По селу гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi, нi близько на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та гуками по вулицi. Але всi знали, що не чиі ж, як їхні дiло.

Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав у Матюхи: що це за тип по слободi в них тиняіться п'яний. На нього, на Давида, вчора нащось кiлок йому знадобився — з тину ламав. А вчора вночi хтось висадив шибку в Кожушного. I вже ж кому бiльше, саме отаких це хлюстiв робота.

Матюха був не п'яний, а тiльки сердитий дуже. Очима глянув червоними на Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:

— Значить, заробив кiлка, якщо ламають iз тину! А вiкон не стережу я. Може, ви й самi ось скоро один одному шибки гамселитимете та кiлками голови провалювати будете! А я при чому тут?

Потiм по паузi — в кiмнатi нiкого не було бiльш — перехилився через стiл i сказав iз притиском i пошепки. В голосi чулась погроза й застереження:

— Мотузко, ти менi отi свої штуки покинь! Поки не пiзно. А то не прогнiвайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже i я тобi! Плакати будеш, та пiзно. Iди не розстроюй мене!.. — i вже потiм услiд Давидовi кинув так, щоб у розчиненi дверi й народ чув, що був у сiльрадi:

— Та збори отi менi прекрати! Бо як наскочу колись… Може, ви там самогон гоните, а може, й гiрше щось? Знов крадiжки по селу стали проявлятись.