Бур'ян

Вiн витяг з — за пазухи аркуш, згорнений учетверо, i подав Давидовi. Це тих, що списували в земельнi громади: на виселок уже двадцять три душi записалося, у колектив теж на виселок в економiю сiм душ, бiльше сибiряки. Приходив ще Клим — сибiряк, що в хуторi в коваля живе, хотiв дуже Давида бачити, аж до вечора сидiв. Якась, мовляв, справа і, i теж згоден у колектив, i коваль, Зiнь — чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять землевпорядження, хiба яких дворiв з пiвсотнi, що напроти йдуть. Давид радий.

— Бач, а ми голови похнюпили. На цю недiлю обов'язково треба буде… да, на цю недiлю ж ярмарок — пороз'їздяться. На он ту недiлю або й серед тижня — сход. З району покличемо, щоб нашi воротiї не зiрвали. Та вже тодi приговора самi пропихатимемо, назирцi йтимемо за ним, щоб знов не провалився крiзь землю.

Тихiн сидiв, похнюпившись, потiм пiдвiв голову, а очi ще на долiвцi, немов такi важкi, що нiяк не пiднiме. Кашляв довго, далi зiтхнув i глянув на товариша.

— Трудно, Давиде! — потiм пошепки: — I бачу я так, що без кровi не обiйдеться. В кооперативi вчора дядьки були завелися. Гнидинi сини обидва як хмара, а нiчого — мовчать; тож хитрi. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати. Цiлий день учора з Тягнирядном по слободi тинялися. Напився в Гниди. А в кооперативi як завiвся з нашими: "Я, каже, допру не боюсь. За банду дали п'ять, а одсидiв тiльки два — та й на волi. Ще два посидю. А землею своію не один живiт наб'ю, як колись продко — мiсарам за розверстку зерном набивали".

Гуркотiли в тишi прядки. Христя тихенько, без слiв, спiвала над гребенем. Давид поклав на плече Тихоновi руку й сказав зворушено, а твердо:

— Да, трудно, Тихоне. Я думав i вчора, як iшов iз Щербанiвки отам, шелюгами… Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне, аби тiльки недарма, аби зробили своі, - люди житимуть.

Тихiн мовчав. Потiм пiдвiвся, худий i незграбний, як дихав у тишi, хрипiло в грудях, i сказав лише: "Воно то так…" Потiм нагадав Давидовi, що сьогоднi ж у нього зберуться. Щоб i Давид же прийшов. Тепер увечерi по хатах бiля припiчка на соломi цiлi мiтинги.

Iз тим пiшов Тихiн.

Як зсутенiло, що ткати не видно вже, Давид вилiз iз — за верстата i, взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому писати: якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi стихли, й мати вже сiяла борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.

Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик повiсив торбинку на ключцi й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидовi, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олiвцем легенько з усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як хрупнув

— значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.

— Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком, — помiтив Давид пiдбите око в братухи. — Де це ти нагуляв собi?

Мати:

— Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же їм тепер нiяких не задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.

— А, ви розумiіте! Це урок малювання в нас був.

— Ах ти, шибенику, — мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всмiхнутись, — так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розумiі нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi — хтось синьою фарбою око пiдмалював?

Докiйка смiіться. Петрик тiльки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут… Почав розповiдати.

То, значить, так було: малюі вiн, коли пiдходить Ганна Iванiвна, у зошит дивиться. Пiдiйшла до нього: "Що це ти малюіш?" А вiн їй: "Колiктив". — "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?" — "Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзовуімо, ми — селяни. Тут i стовпилися школярi. А в мене двiр, будiвлi всякi намальованi, а за двором орють трактором".

Валька лавочникiв: "Не пройдьот номер, земля закрiпльона". А далi палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я — ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?" — "А що ж воно… собаче!"

— Так у тебе ж синцi! — смiялися в хатi.

— Це вже потiм iз — за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг iз своїми та й дав ото… Ну, та й ми iз хлопцями їм надавали. Оце пiсля урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.

— Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повиростаіте, коли ось дiтьми вже воюіте? Гай — гай, дiти!

— А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"

Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було — може, що з Вальчиних уст, — таке ж противне. Та ще їх не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго возився бiля неї, а таки одломив добру шматуряку i ну її вминати.

Мати:

— Та хоч би ж олiію помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!

Петрик слухняний — через мить уже бiля мисника.

— Тут, мамо, пiрце саме.

— Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi сьогоднi.