Читаем Бур'ян полностью

Якось одразу де й подiлося в Давида чуття самотностi й пригнiчений настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi, а в повiтрi ескадрильї лiтакiв. Життя буйне — вiдродження країни.

Скинув будьонiвку, трошки патлатий i з веселими очима. Пройшов до кабiнету голови. Сам секретар був, а голова виїхав десь на село i повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!

— А що ви хотiли? — спитав секретар.

Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни ще подавали приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i приговор той десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться органiзацiя земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба, щоб хтось iз району прибув, бо в них же, в Обухiвцi, "диктатура" Матюшина, — вiн може i пику побити, i сход розiгнати.

Секретар нiчого певного не сказав. Подивився пильно на парубка — мовляв, якби ж це був голова.

— Да, жаль, що голови немаі.

Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто дверi. Але саме сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцiї. I, як зайшов Давид, Миронов одмахнувся рукою — зараз занятий. Давид вийшов у коридор i сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцiї з забинтованою шиію. На Давида тiльки зиркнув скоса гостро й пройшов, побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.

— Ну, що скажете, товаришу? — коли той сiв перед столом, спитав Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.

Давид витяг iз — за обшлага якiсь папери, партквиток, поклав на столi перед секретарем. От спершу зареіструватися. Бо тодi якось приходив, а в парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя страшенне в них на селi. Вiн сам з Обухiвки. Миронов це знаі. Розгорнув квитка Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка. Згадав, що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй, ще б тiльки жупан та шлик чорний…" Спитав, пильно припавши очима:

— В партiї з якого року?

— З двадцять першого.

— Де вступили до партiї?

— В Червонiй Армiї в Ташкентi.

Миронов мгукнув i довго не зводив очей з Давидового обличчя, потiм спитав: що ж там у них, в Обухiвцi, за свавiлля та безладдя? (I "свавiлля", i "безладдя" — пiдкреслено в нього). Давидовi одразу, вiд самої iнтонацiї його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув, що не скаже, як думав: щиро, по — товариському. Вiн похмурився i став розповiдати про сход, про Матюшину полiтику й мордобiй, про iсторiю з наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скiнчив Давид, затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:

— Ви от що, товаришу, краще скажiть: у дев'ятнадцятому роцi, до

Червоної Армiї, де ви були?

— До приходу денiкiнцiв — дома, а потiм — в лiсi, у партизанському загонi.

Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було — в коридорi гомiн та рипiли дверi на блоцi.

Миронов перший озвався:

— Це все, що ви мали до мене? — i, одклавши квиток, взяв олiвець i схилився над паперами.

Давид спалахнув.

— Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам iще мало: на сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував проти голови сiльради, партiіць б'і в кров обличчя — мало? Хватаі й намагаіться згвалтувати дiвчину начальник мiлiцiї, добре, що вирвалась, — i це мало? Село затуркане, темне, в хатi — читальнi досвiтки. Ночами п'яний розгул iз Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що це дiйснiсть, а так — немов заснув i душить кошмар. Я пiшов сюди, думав порадитись iз товаришами. Щось треба робити! Жити ж не можна!

Миронов трохи пождав, поки Давид заспокоївся, i сказав тодi на диво байдуже:

— Це все буде в парткомi обговорюватись. Да, Обухiвка — бандитське село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п'і, про це ми знаімо, i знаі партком.

П'і, та розуму не пропиваі: недарма ж два роки обирають на голову, i якось зовсiм не можна припустити, щоб вiн… та ще на сходi. Сахновський позапартiйний — хай буде вiдомо йому. А потiм — "намагання згвалтувати" — це таке розтяжиме поняття.

I взагалi його, Миронова, дивуі: на селi працi для партiйця — непочатий край. На селi — кооперацiя, КВД, культосвiтня робота. А вiн iз такими дрiбницями…

Давид оторопiлий дивився на нього й довго мовчав. Хотiв щось сказати, та втримавсь. Тiльки закусив губу до болю, пiдвiвся. Довго надiвав будьонiвку на голову. Ще стояв i думав: не вiрилось, що от треба повернутись i вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помiчав, чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом пiдвiв обличчя й сказав:

— Нi, товаришу, квиток хай залишиться в мене.

— Чому?

— Вiн нiде не дiнеться, — ухильно вiдповiв Миронов.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Книжный вор
Книжный вор

Январь 1939 года. Германия. Страна, затаившая дыхание. Никогда еще у смерти не было столько работы. А будет еще больше.Мать везет девятилетнюю Лизель Мемингер и ее младшего брата к приемным родителям под Мюнхен, потому что их отца больше нет – его унесло дыханием чужого и странного слова «коммунист», и в глазах матери девочка видит страх перед такой же судьбой. В дороге смерть навещает мальчика и впервые замечает Лизель.Так девочка оказывается на Химмель-штрассе – Небесной улице. Кто бы ни придумал это название, у него имелось здоровое чувство юмора. Не то чтобы там была сущая преисподняя. Нет. Но и никак не рай.«Книжный вор» – недлинная история, в которой, среди прочего, говорится: об одной девочке; о разных словах; об аккордеонисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне; и о множестве краж. Это книга о силе слов и способности книг вскармливать душу.

Маркус Зузак

Современная русская и зарубежная проза