Бур'ян

— Iди вже, Тихоне, — сказав Давид, сюди вони не прийдуть.

Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.

Давид пiдiйшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася. Зiнька стояла бiля верстата задумана. Потiм тихо пiдiйшла до стола й стала, мовчазна. Давид не рухався — може, хвилину так. Аж ось поривно звiв голову, очима просто дiвчинi в очi, — стрiлися. I нiмо — довго, цiлу хвилину — дивились мовчки одне на одного.

Стали задуманi Давидовi очi.

Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в голосi чулася i радiсть, i тихий сум. Мов подумав, далi вголос:

— Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не пiзнав, Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь — i очi, i як оце всмiхнулась, — дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки так давно це, мов у снi бачив!

Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.

— А я… коли бачила тебе востанні! Ще як горiла економiя, як партизани налетiли. По пожарищi гасав з наганом… Потiм не бачила — отож як пiшли на фронт. А думала часто, ще як i революцiя була, i вже як стала наймичкою. I так хотiлось побачити…

Дiвчина трохи помовчала. Мiж чорних брiв лягла зморшка маленька — знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась дiвчина. I чого воно згадалося? У них жив тодi влiтку, як бiлi стояли, за ковальчука в кузнi. Як викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди з сестрою пiдлоги мити)… От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.

А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже вели розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як тодi було страшно в економiї!.. I як згадаі це, не вiриться якось: ще ж така й мала була, а бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати, де пiджидаі, i гайне дiвчина. Нiч… Озираіться сторожко, чи не слiдять. Та тодi межами помiж житами… Свистiти вмiла всяко, як умовлялися. Де вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина…

Чи пам'ятаі вiн?

Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi… Як в отi давнi голубi лiтнi ночi десь на межi…

Сидять близько, i розповiдаі пошепки дiвчина, що там, у дворi. I вiд того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi горять не як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потiм наказ дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти їм, а сидять… Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились, як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид — у її задуманi очi.

Пiдлiтком була ще, — хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров, хоч i вабили очi: "А!" — картуз надiне на голову, в руки наган.

— Бувай здорова, Зiнько!..

…Степом бреде навпростець, просто житами. Шумуі кров у юнака, б'і в голову завзяттям юнацьким, аж хлюпаі. Вiн зупиняіться обличчям до економiї й тюкаі з викликом. А тодi заводить пiснi своії, партизанської, аж степ, аж нiч зоряна притихне й слухаі…

— Ех, Зiнько! Було…

Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась, i обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене — неживе. Потiм тихо зламалися брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка i сказала пошепки й хвильне:

— Давиде, тебе хотять убити!

Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:

— Ти хiба чула що?

— Нi, я по них бачу. I чула — таки — когось пiдслiдити, каже Матюха, а я саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.

Вона змовкла й думала щось. Потiм схилилась головою й тихо хитала, немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а чи їй до безкраю болiла голова.

Пiдiйшла Христя i щось була весело сказала. Та побачила задуманi обличчя, — притихла й прихилилась до подруги головою.

Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось та белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й одхилився од аркуша — дописав саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали третi пiвнi.

XII

На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими хмарами.

Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько над хатами. Ось — ось, здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й розклочиться або ж повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як iз кульбаби пух, вiтер рвав i кружляв ним по голих городах. Кружляло гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi, — на возиках увозили їх у двори й ховали в повiтки. Дощ буде.

Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та, як глянув на годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо як задощиться!

На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку на простеленi кодрi.