Бур'ян

Зерно, раз уже провiяне з полови, в комiрчинi лежало ворохом. Звiдти старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив вiялку. Гуркотiла, стара, розбита, на з'їдених трибках, аж їй току мало. Рвав вiтер, осипав половою, порошив очi. Батько як висипле коробку на кiш, стаі тодi навколiшки на кодрi в зерно й рукою обережно одгортае з — пiд вiялки. А думав — вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла, докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.

Надвечiр пустилася мряка.

…I мрячило вранцi другого дня, коли Давид, пiдвiвшися з лiжка, виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане пiд тiк подвiр'я блищало, як масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi — город i вiтряки за городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:

— Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.

— Треба йти.

Вiн одягся. Надiв потiм шинель зверху й туго, по — вiйськовому, пiдперезався поясом, будьонiвку — бо картуза не було. Мати казала пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому хлiбi побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: вiн одрiзав собi окраіць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув їх i обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов iз хати.

Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях, чути — гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах топилося. По вулицi йшли школярi з сiрими полотняними торбинками через плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих, аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм гукав якийсь десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"

Як вийшов за село Давид, гудiв тiльки дрiт на телефонних стовпах. Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто — степ, затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм — мряка й тоскне одноманiтне гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори степовi, про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.

Пронеслась над ними революцiя, як вихор, у плуг тисячолемiшний упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорної, плодючої землi густо та зелено — сходи. А в глушi де — не — де, потiм, як полоснули бур'яни…

Думав про Матюху з його компанiію, про позавчорашнiй сход, про збори в себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо! Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й вириваі їх iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".

Ступав широко й думав ще за Обухiвку.

До шелюгiв дорога була добра, пiщана. I шелюгами. А потiм пiшли чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, i волочив їх, як пудовi. На його щастя, зразу ж за Михайлiвськими хуторами нагнав якийсь чоловiк рябою кобилою у возi. Давид попросив пiдвезти його, той узяв — теж їхав у район. Так що через двi години яких уже пiд'їздили до Щербанiвки.

Зразу ж од степу, звiдки пiд'їздили Давид iз михайлiвським чоловiком, вигiн — ярмарковище — широко розлiгся. Цiлий табун вiтрякiв прилетiв звiдкiлясь i спустився отут. Далi стояли гамазеї, крамницi й рундуки базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч, — маіток колишнього iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока водокачка, будинки з терасами… У шпарочку паркана видно тодi було: в дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева й iще якiсь дивнi — униз вiттям росли. Тепер паркана зовсiм не було. На великому, порослому бур'яном подвiр'ї стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований флiгель та стайнi. Бiля купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.

Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав:

— Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд садом льох, сидiв i я в тiм пiдвалi. Не дай бог нiкому! То арештантська і таки, а то й у льох саджають.

Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.

— Та от сказати так, — почав дядько, живемо ж ми на хуторi. Ну, а життя наше звiсно яке. Прийшли й до мене вночi пiд вiкно: "Хазяїн, одчини". Потiм стали у вiкно лiзти. А в мене ружжо було, я й вистрелив. Одiгнав — таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав їм; все одно заарештували. Троі суток держали, аж поки штраф не заплатив. Тпру!

Приїхали.

Бiля ганку стояли пiдводи, на ганку багато селян. Було рiвно одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярiю й глянув на годинник. У канцелярiї за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть на машинцi стукотiла одна машинiстка — бiлява тендiтна панночка. Бiля дверей товпились селяни, й пахло чорноземом i од сiрякiв — вiвцями пiд дощ.

Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську позику!", "Пiдвищуй урожай!"

Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"