Бур'ян

Надворi, як зiйшов з ганку, став пiд мрякою й досi оторопiлий. Думав: "Що таке? Чи дурень, чи в однiй бандi?" Але потiм поволi одходив, тiльки настрiй такий же безпросвiтний та важкий був. Сходив потiм на пошту, вкинув листа в редакцiю газети "Голос працi" й передплатив газету на три мiсяцi для хати — читальнi на тi грошi, що зiбрали тодi ж у недiлю. Трохи полегшало й надiйнiше стало.

Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не барився вже, улаштував iще деякi свої справи й рушив додому.

Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою телефонний дрiт на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, i бринiла вона тоскне й боляче.

Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.

Вже де — не — де свiтилось по хатах. А як за хутiр вийшов, зовсiм чорно стало — нi дороги не видно, нi степу. Все небо крiзь мряку й рiллi злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв дрiт. I було, що дрiт обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали. Потiм, чути ногами стало, — почалися пiски… Це шелюги вже. З обох бокiв дороги в темрявi тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I зовсiм близько чорнiла смуга соснової посадки.

Поминув хрест край дороги — колись при денiкiнцях тут розстрiляно кiлькох селян, як гнали їх на Щербанiвку. Згадав, як Зiнька вчора… I раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв i здавив у холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.

— Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й ранiш не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили… Що наше життя, кожного з нас, перед тiію великою радiстю трудящих, що ради неї кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi, упроголодь, щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула… А! хiба радiсть чи й саме життя вимiрюіться часом!

З — за шелюгiв блиснула жовтенька крапка — це шелюгам край. I просто вниз, пiд гору, у долинi — Обухiвка, немов хтось жменею сiйнув зерно золотаве в чорну рiллю.

XIII

Пiсля Щербанiвки Давид став мовчазний i задуманий. На другий день нiкуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клунi зерно точили на решето на продаж: у недiлю ярмарок у Щербанiвцi, думають коняку купувати. Або, як у хатi, — сiдав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а десь думками не тут, не бiля ткання. I бувало — як цiвку витче вже й нову закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далi робити. Спитаі мати з — за прядки:

— Що, цiвок немаі? Ану, Докiйко, кинь свою кужелицю, насучи.

Докiйка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:

— Та цiвок же там повна пiдрешiтка.

I Давид кидався:

— Що таке? А, нi, цiвки ще і, - i знов гуп — гуп лядою, машинально самими руками, ногами пiднiжки перебирав, а в головi не ткання.

Чорт його знаі, чи не двинути йому просто самому в повiт? Хоч i завтра вранцi на станцiю? Але що ж, — ну, поїде вiн з голими руками, без нiякого матерiалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Нi, вже пожде, як там "Голос працi". Першу замiтку вже досi мають, i другу ось через кiлька днiв одержать. Пiдожде ще, а тодi бачитиме.

Прийшов Тихiн. Внiс знадвору з собою з — пiд мряки гострий пах овечої вовни в довгому сiряцi з вiдлогою, нап'ятою на голову. Бiля порога вiдлогу скинув i поздоровкався до всiх глухо, а тодi сiв бiля Давида на лавi. Мовчки, не питав нiчого, тiльки пильно дивився на товариша. Давид поклав човника.

— Нiчого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихiн головою. Так я, мовляв, i знав, i похнюпився. Давид бадьоренько:

— Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по — дурному, — i вiн розповiдав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомi… Вже й дома Давид думав — думав про того Миронова. Головне, що наче на вигляд i нiчого чоловiк, не викликаі жодних сумнiвiв, ну, а на балачку, бiс його знаі: таке верзе та все око мружить пiдозрiло. Де був пiд революцiю — питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед тим начмiлiцiї сидiв у нього, може, нашпигував. Тихiн погодився: могло й це бути. Може, полiтику яку задумали. Ех, i трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. А ще ж i народ у них в Обухiвцi. Вже чув, балакають: "Знов пишуть на землеустрiй, знов фунти збиратимуть. Однi пiджились, а це ще Давидовi на коня треба".

Давидовi кров прилила до обличчя.

— I хай би це куркулi крякали. А то ж самi незаможники деякi. З несвiдомих.