Читаем Бур'ян полностью

Тихiн сам одкинув руки назад i схрестив їх за спиною. Да, тепер хай в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не вiн то, чи що. Хоч би своїм: i Пiвненко, i Гордiй тут же. Нi слова. Мов не було його зараз у ньому. А так — просто на ногах — його тулуб, голова ще, а в нiй усе переплутане. I нi жалю, нi гнiву. Навiть не чув, як скручували руки вiрьовками туго, чи болiло. Дивився, не клiпаючи очима, в розчиненi дверi сiнешнi, i що бачив вiн? Кому вслiд хитав тихо з журою головою?

Якiв злiз з горища й зiбрав матерiю. Тодi перекинув iз смiхом, з глумом Тихоновi через плече, як рушником старостiв на весiллi. Довгий iще край, — через друге плече перекинув, навколо шиї обмотав, i ще край по спинi спускався, аж до п'ят. Одхилився i зареготався, а тодi вдарив у лице.

— Оце, громадяни, такi ви? Душити вас, сволочiв!

— Ведiть! — сказав Матюха.

Всi повалили з дверей за Тихоном. Один Якiв забiг у хату й Марiї кинув з порога:

— Все харашо! Вспокойся! — i грюкнув дверима, Нi, ще вернувся — таки й защепнув хатнi дверi з сiней: так вiрнiш буде.

<p>XXVIII</p>

Бiля сiльради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики. Голосила жiнка, а старий Книш з ганку до народу промову виголошував. Та хiба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:

— Знистожити таких треба! Це — не мене, не тебе ограбив, а весь народ! Народне ж то, кооперацiя. На словах партiйнi, а на дiлi — бач… Може, то й конi вони водили?!

З юрби аж ревли:

— А хто б же?

— За якi то грошi хоч i Мотузка коня вже собi купив?!

— Знистожити таких!

Але в юрбi це — окремi крики. А вся вона шумувала, глухо гула: "Не вiриться менi, щоб Давид або Яким…" — "Своя полiтика, хiба не видно?.."

— "Та що ж народ дивиться!"

— О, ще одного ведуть! — крикнув Книш iз ганку. Юрба з Тихоном уже звертала з вулицi. Був приснув регiт, але недружно: звiдти, од ганку. Юрба лиш колихнулась i пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду за ним.

Знов од ганку крик i регiт:

— Бач, перев'язався, як на весiллi!

— Рота йому ситцем набити!

— Ах ти ж!.. — хтось лайнувся, i через голови людей з натовпу цеглина важко гупнула Тихона в плечi. Чумак тодi руки звiв:

— Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!

— Замовкни!

— Чи ви повiрили, що справдi злодiї перед вами?! Та голову на одруб даю, що це чиста провокацiя! Чи Тихiн? Та вiн як — як на свiт дивиться. За що ж знущаітесь?! Хiба не знати, чия це робота? Тодi ж не добили, — i досi харкаі кров'ю, так отепер уже!.. — i не доказав Гордiй, бо в ухо з усього маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся i глухо охнув. Гнида кулаком ще вдарив, i дужi руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у сiльраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке:

— Та за що ж Гордiя?!

— Хто? — гнiвно й гостро глянув з ганку Матюха на гурт од огради, звiдки те чулося. А потiм поривний збiг по сходах униз до отих чоловiкiв i став бити Пiвненка. Згрiб i поволiк за собою в сiльраду.

Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жiночий крик шарпнув сiрий ранок, i хтось заголосив. На ганок вийшов знов Матюха й за ним рудий мiлiцiонер у червоному кашкетi з наганом у руцi. Мовчки оглянув оком юрбу голова, немов когось вишукуючи.

Натовп аж завмер пiд його поглядом страшним. Матюха, знати, вдоволений — затягся, кинув цигарку недбало на ганок i знов пiрнув у дверi.

Складали протокол.

…I було сонце пiд обiд уже, а народ не розходився. Хтось одхлинув, хтось надiйшов. Селяни никли головами й гомонiли стиха. пх закликали в сiльраду, — котрi в понятих, допитували й iнших. Жiнки божкали, хитали головами журно й тiшили стару Карпенчиху, Чумачиху та пiвнiвських жiнок. Стара Карпенчиха невтiшна. Уже з клуночком у руцi — зараз же в район гнатимуть. А її не допускали в сiльраду зайти, не прийняли й передати хлiбину синовi. Тут же сновигали дiти поза оградою, по подвiр'ю, а якийсь навiть на тин iзлiз i звiдти пильно дивився у вiкно в сiльраду, час од часу дiлячись з товаришами своїми спостереженнями.

— О, б'і Андрiя Пiвненка!

— Невже б'і?

— Ой, їй же бо! Ой, б'і ж! Прямо по головi наганом! Шумуі натовп. Заглушенi з сiльради крики й стогони рвуться, та за шумом не чути надворi. В юрбi в декого в очах i блиск погас. Хтось розповiдав, як десь теж отак обiбрали кооператив…. Про приїзд попа на недiлю автокефального… Багато курили й нетерпляче, а хто й з тривогою, поглядали на вулицю до церкви. Книш, палко довiвши своїм бесiдникам, що всякi оцi новi попи — "розпуста, та й усе", бо тiльки вiру пiдривають, — позiхнув у жменю й теж глянув на вулицю.

— Довго немаі. Не видно ще там?

— Та так що не видати!

Мiж жiнками тужила Чумачиха. А стара Карпенчиха пiдiйшла до ганку з клуночком маленьким, пiдвелася по сходах важко, мов їх було не сiм, а сiмдесят. Згори їй Якiв:

— Одiйди, нiззя, кажу!

З сiльради гукнули iмення якесь йому, Гнида позвав голосно. I знов на юрбу пильно з — пiд. нахмурених брiв: стереже, ловить кожне слово, кожен рух i думаі: "Ану, ще хто?" I пiд його поглядом, як хто ловив на собi, одразу вiдводив свої очi й замовкав.

Нагло хтось од огради з гурту:

— Ведуть!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Книжный вор
Книжный вор

Январь 1939 года. Германия. Страна, затаившая дыхание. Никогда еще у смерти не было столько работы. А будет еще больше.Мать везет девятилетнюю Лизель Мемингер и ее младшего брата к приемным родителям под Мюнхен, потому что их отца больше нет – его унесло дыханием чужого и странного слова «коммунист», и в глазах матери девочка видит страх перед такой же судьбой. В дороге смерть навещает мальчика и впервые замечает Лизель.Так девочка оказывается на Химмель-штрассе – Небесной улице. Кто бы ни придумал это название, у него имелось здоровое чувство юмора. Не то чтобы там была сущая преисподняя. Нет. Но и никак не рай.«Книжный вор» – недлинная история, в которой, среди прочего, говорится: об одной девочке; о разных словах; об аккордеонисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне; и о множестве краж. Это книга о силе слов и способности книг вскармливать душу.

Маркус Зузак

Современная русская и зарубежная проза