Бур'ян

Давид аж втяг нiздрями жадiбно повiтря: пахло й тепер листом пожовклим i старою цеглою руїн. Ех, що на них — на руїнах — думалось!.. Ну що ж — i без нього…

— Стiй!

Iз флiгеля вийшов начмiлiцiї i пильно оглянув заарештованих. Позлазили з коней. Рудий — пiд козирок руку й щось говорив начальниковi. А потiм розмiстили їх: в арештантську всiх, — лише Давида взяв рудий за руку й повiв до флiгеля. А там обiч пiд садом льох цегляний. Вiн одчинив важкi дверi, обшитi бляхою, i з самої гори зв'язаного турнув по сходах униз — у чорну яму.

XXIX

З тої ж ночi почались допити. З льоху чув Давид: сидiв на верхнiм схiдцi бiля дверей, жадiбно прислухаючись, що там надворi. Вже, знати, — нiч. Бо тиша. I в далечi вечiрнiй — глухий гул села. Такий гул, коли вечiр осiннiй зоряний, а по хатах починають свiтити свiтло. На подвiр'ї тихо. I чув, як грюкнув засув бiля арештантської, вели по двору, бiля флiгеля сякались, тупали ногами на пiддашшi. Потiм зачинилися з рипом дверi, i знов стало тихо. Вдарило на дзвiницi в дзвiн — до вечернi, мабуть.

I може, було довго, а може, нi. Хiба знати, як швидко пливе нiч, коли отак у льоху побитий i весь у кровi, коли тiло ниі, а ноги — шматки м'яса червоного — з землею, з пiском у ранах, горять, як в огнi. Коли десь глухо — бо — у, бо — у… як iз глибини рокiв, i спiвають пiснi десь удалинi тихо дiвчата… А в спогадах — три осенi в економiї одпоганяв… А потiм дзвони в кузнi, зеленi жита й зорянi ночi — скiльки вiн їх перебрiв iз юнацьким запалом, по пояс у зелених житах! I десь, отодi ж, на межi… А! Пiдiйшла i тихо руки клала на побиту голову Давидовi — бiль у головi поволi, поволi й затих. I дивилися очi з темряви, великi й яснi, а крiзь них — на далеких гонах неяснi обриси барвистих плям… Хiба отодi в хатi сутiнями — було то вперше? А в лiсi, в зеленiй лiщинi, а в буйних степах, як лiтав iз Будьонним… А! — I вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один. Яка ж це далина: од хлопчика — погонича в економiї до льоху в раймiлiцiї! А ще ж дiвчата й пiснi не доспiвали — тихо тужили їхнi молодi голоси на селi. I глухо десь — бо — у, бо — у… А хiба знати, як швидко пливе отак нiч!

Може, бредуть це гуртом до сельбуду з пiснею. Огнi. Людей уже повно. Дзвiночок голосненько продзеленчав, а за завiсою молодь у гримi, хапаються, метушаться. А в коридорi курять цигарки селяни, спльовують i, може, говорять про них, що привели оце в район тих, що в Обухiвцi кооператив обiбрали. Хтось, може, скаже: "Убив би отакого на мiсцi" — i сплюне.

Дверi ще рипнули. На ганку затупали чобiтьми, стогнав хтось. Потiм засув у арештантськiй грюкнув, i знов усе затихло. Чув кроки до льоху. Забряжчав ключем, i по сопiнню пiзнав — рудий.

— Виходь!

Ах, яке ж сині й зоряне небо! I запах цегли — руїн, жовтого листу — аж у голову хмелем. Пiдвiвся Давид, жадiбно хлипнув раз, удруге на повнi груди. А рудий узяв ззаду за зв'язанi руки i повiв у флiгель.

В канцелярiї вже горiло свiтло.

За письмовим столом, застеленим вишневим сукном, сидiв начмiлiцiї, простоволосий i в самому френчi розстебненому. На столi лежав наган, стояв письмовий прибор, аркушi паперу розкидано по столу. Обiч, пiд грубою, в крiслi сидiв Тягнирядно в шапцi й у чумарцi: курив цигарку й крiзь сивий димок пильно дивився на Давида.

— Розв'яжiть руки! — сказав начмiлiцiї. Рудий довго возився бiля рук — не мiг нiяк розв'язати, бо руки набрякли й вiрьовки глибоко врiзалися в тiло.

Тягнирядно мовчки з — за халяви витяг фiнку й перерiзав вiрьовки. Давид аж зiтхнув i здвигнувся — так знов заболiли руки й плечi, за день занiмiлi. Начмiлiцiї запросив сiсти на стiльцi навпроти нього й курити — пiдсунув навiть пачку цигарок. Давид сiв, а курити не взяв, хоч дуже хотiлось. Начмiлiцiї трохи пiдсунув до себе наган i мовчки довго дивився на арештованого…

Потiв узяв ручку, мокнув у чорнильницю й почав питати й записувати: iм'я, лiта, соцстан, партiйну належнiсть. Давид сухо вiдповiдав. А як сказав, що партiйний, начмiлiцiї ледве помiтно усмiхнувся i сказав, що з документiв цього не видно.

— Де ваш партквиток?

Давид сказав де.

— А я ж при чiм тут? — ворухнув вiн бровами, начебто з жалем. I бачив Давид — написав у графi — "нi". Потiм iще щось писав недовго. I раптом поклав ручку й затягся цигаркою.

— От що, — по паузi казав, громадянин Мотузко. Ми з вами не дiти, чоловiк ви — не дурак, а люди це всi свої. В хованки гратись нам немаі чого.

Це пише вiн акт дiзнання з приводу крадiжки з кооперативу. Ну, вiн не буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому, щоб "призналися". На цьому словi вiн одверто зробив наголос i цинiчно всмiхнувся. Бо їм у дорогу треба в далеку, а дiло слiдчому передати треба. А його, Мотузчине, дiло днiв через кiлька все 'дно буде припинене. Вiн знов всмiхнувся, але якось криво.

— Так що пiдпишiть, товаришу, оцього акта — i на тому точка. А в нас і iнша тема для балачок, цiкавiша за цю.