Читаем Бур'ян полностью

Вiн з цим подав аркуша Давидовi i ручку кинув по столу до нього. Давид прочитав — пiд усiма тими вiдомостями про нього стояло стисло нерiвним почерком написане: "В справi пограбування кооперативу зiзнання дати вiдмовляюсь". Дописав Давид: "Нiчого не знаю" — й пiдпис. Начмiлiцiї те прочитав.

— Даремно це. Чи "вiдмовляюсь", чи "нiчого не знаю" — рiзницi нема! А як тi два скажуть, що всi втрьох були, то вже кому ж повiрять?

I вiн недбало одкинув аркуш на стiл.

От про що вони будуть балакати. Тiльки нехай не дивиться на нього Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрiй якийсь чудний сьогоднi. I буде одвертий до дрiбниць. Що ж їм — уперше бачаться i востанні. То все, i кооператив — звичайно, темне дiло, щоб вiдвести очi. Але про це ж умовились вони, що — точка. Мова про iнше: по — перше, хай буде вiдомо Мотузцi, що всi його дописи до "Голосу працi", за винятком першого, у нього в кишенi.

— Да, да, — не вiрите? У першiм писав про Матюшин мордобiй та про наймичку, що то в клунi хотiв… А в другiм — про Кушнiренкового листа. Вгадав?

Давид аж одкинувся на стiльцi й пильно глянув на начмiлiцiї. А той зробив паузу й знову заговорив:

— Так от про цей лист. Де вiн? Оддай! Вiн раптом аж перехилився на стiл i заговорив нащось пошепки:

— Все одно, i я скажу в очi та й ти сам знаіш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб'імо. Бо питання стоїть: або ти, або я.

Очi загорiлись i стали великi та круглi, тонкi нiздрi нервово тремтiли, i верхня губа засмикалась, а з — пiд неї — зуби бiлим разком.

— А оддаси — в цю нiч i розстрiляю. Сам, куди. скажеш. За одним пострiлом, не дам i трiпнутися.

Вiн, схвильований, закурив i одкинувся в крiслi. Давид сказав:

— Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Немаі в мене.

— Ти комусь дав його. Скажи!

— Нi.

— Брешеш!

У дверi постукав хтось тричi. На голос Сахновського — "зайди" — увiйшов чорнявий мiлiцiонер i поклав на стiл два червоненьких квитки. Начмiлiпiї спитав, чи не починаіться ще.

— Нi, ще тiльки гримiруються. Не було ще й дзвiнкiв, — сказав мiлiцiонер i вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки i, ховаючи в кишеню, дивився довго на Мотузку,

— Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! I комунiст, по тобi бачу, з тебе не як нашi оцi сволочi: Матюха тощо. Але нащо було тобi?.. Проти життя не попреш, як не попливеш проти води. I от — уже захлинаішся ж. — Знов очi блиснули: — Де лист?

Давид не дивився на нього.

Сказав:

— Немаі листа.

Тодi начмiлiцiї хитнув головою, i вмить Тягнирядно та рудий мiлiцiонер зiрвалися з мiсць i швидко знов скрутили Мотузцi руки за спиною i зв'язали. Сахновський, застiбаючи френч, холодно пускав слова:

— Сю пiч ти й спробуіш першу порцiю. I так усi два днi буде. Дорого це: не варт цiни такої два днi життя, та ще й у темному льоху. Ведiть його!

У льох знов пхнули — аж упав i посунувся головою вниз по сходах. Але дверi хоч за ним i зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В рудого шахтьорка блимала — тьмяно освiтила цегляне вогке склепiння, сиве од цвiлi вгорi i мокре внизу по кутках. Ногою зiпхнув Тягнирядно Давида на холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:

— Тiльки ти ж, Оверку, дивись. Хоч i в земвiддiл йому дорога, а лiкар все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синякiв було.

— Повчи, повчи!

Тягнирядно докурив цигарку, кинув i поплював у руки. Тодi одною ногою став на спину Давидовi, потiм i другою й гуцнув, немов спробував, чи витримаі.

— О, цей ще витримаі! Геройський парняга, — немов аж iз жалем подiлився вiн з рудим.

За цим вiн узяв руки зв'язанi Давидовi й потяг догори, надавивши одною ногою на плечi. Стиха, дужче. Давид ахнув i застогнав. Попустив Тягнирядно.

— Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий озвався:

— Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, i хвилини не мучитимемо! В кого письмо?

Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю i нiяк не пiдвести. Почули лише: "Гади!"

— А, так ти ще й так? Дійствуй, Оверку!

Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити йому боляче, насправдi ж пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче руки, Давидовi.

А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували в плечах, i груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру землю бився до кровi й чув — примiшався ще запах її до запаху гнилої картоплi й мокрої землi. В голову прилила кров i чути, як дзвенiла в жилах у головi. Ось — ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоім пульс — i од тиснення кровi лусне череп. А, хоч би швидше!

…Блиснули ще перед очима пiдковами копита. По мерзлiй голiй землi вiтер — сипнув у лице снiгом колючим iз землею. Це ще вiн пам'ятав, а далi — нi. Як у провалля. I перше, що вiдчув, — у плечi заболiло, мов шмат залiза червоного хто приклав, а голос жiночий стиха:

— Товаришу, обережнiш. У нього ж плече.

Одкрив очi — в автомобiлi ранений вiн, сестра бiла й строга поправила на ньому будьонiвку. Шофер хрокнув рiжком, i з дороги шарахнулись убiк червоноармiйцi — пiхота, колона за колоною.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Книжный вор
Книжный вор

Январь 1939 года. Германия. Страна, затаившая дыхание. Никогда еще у смерти не было столько работы. А будет еще больше.Мать везет девятилетнюю Лизель Мемингер и ее младшего брата к приемным родителям под Мюнхен, потому что их отца больше нет – его унесло дыханием чужого и странного слова «коммунист», и в глазах матери девочка видит страх перед такой же судьбой. В дороге смерть навещает мальчика и впервые замечает Лизель.Так девочка оказывается на Химмель-штрассе – Небесной улице. Кто бы ни придумал это название, у него имелось здоровое чувство юмора. Не то чтобы там была сущая преисподняя. Нет. Но и никак не рай.«Книжный вор» – недлинная история, в которой, среди прочего, говорится: об одной девочке; о разных словах; об аккордеонисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне; и о множестве краж. Это книга о силе слов и способности книг вскармливать душу.

Маркус Зузак

Современная русская и зарубежная проза