Читаем Бур'ян полностью

I було так потiм: сонце сiдало червоно на заходi; а по вигонi, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила. Тодi ж iшли жiнки смутнi з клунками в руках — не допустили їх. Але Зiнька до них не пiдходила. Хай iдуть. А їй тут треба. I очi, позападалi на блiдому, змарнiлому, як пiсля тяжкої хвороби, обличчi, зiрко дивились на руїни, на загратоване вiкно з причiлка в арештантськiй.

А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сiрої стiни — в сiрiй хустцi суконнiй домотканiй, у сiрiй юпцi. Тут не побачать. А їй усе видно — свiтло вже горить у канцелярiї, видно буде, чи хоч чути вночi, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. I вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночi в шелюги.

Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тiльки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре хоч Iлько дома, — покинув служити в Огиря, — а що б же вона та сама вдiяла?!

Iз — за гамазеїв, у темрявi, тихо шерхнуло. Дiвчина кинулась i насторожилась — Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною до сiрої стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi — хай уже додому до них iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою — нi. Але ж така була втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах ламаються вiд утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Iльковi до колiн притулилася.

А нiч осiння — де їй край!

<p>XXXI</p>

На ранок з двору два вершники мiлiцiонери — чорнявий i ще один, а рудого не було — вивели двох: Якима й Тихона — i погнали по дорозi, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там — нiч, а завтра в мiсто.

Давида не було з ними. I нiяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюпленi, а по боках — вершники. Зiнька й дивилась — як — як не крикне.

Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога пiщана. Верст за двi далi — червонiють кущi шелюгiв смугою широкою на бiлому пiску. По дорозi з базару їхали i йшли люди.

— Нi, з цими нiчого не робитимуть.

Того ж дня надвечiр випустили iнших обухiвських. Саме пiд вiтряком стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла — побитi всi, у синяках, i хоч втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно на руїни за гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн розповiдати їй про все: Давида зразу ж у льох закинули, а їх укупi. Потiм уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не знаі. В ту нiч у вiкно бачив Яким, як водили його на допит. А потiм у льох аж два повело його з лiхтарем. I щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть.

Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але Зiнька цього вже не чула. З Гордiівого обличчя очi її впали туди, на руїну пiд садом. I як пiшов уже — не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у канцелярiї вогнi зайнялись — рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах.

Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi їй усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь вiн налитий тривогою. I у вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi мовчки, i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обiч флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох. Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр, поки знов не вловить тьмяної плями. Вiн там. Не пропустить його — не трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не знала

— чого. I навiть сьогоднi бачила — з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?..

Витягла шию жадiбно в нiч, i груди самi хватали повiтря хвильно — хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався: "Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути.

Не владна над собою, вона одiрвалась од стiни й довго насторожено слухала.

Нiч. На селi гвалтували собаки. На руїнах тиша. Зiнька ступила крок у сухому бур'янi, ще прислухалась. А тодi, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд ногами i так гостро запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося — тодi ж отак у саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi. I не впiзнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазеїв, мов чайка кигикнула. Догадалась: Iлько її, мабуть, шукаі. Але не вернулась. Помiж дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвiр'я. Льох — ось — ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i жалива од саду. Дiвчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Книжный вор
Книжный вор

Январь 1939 года. Германия. Страна, затаившая дыхание. Никогда еще у смерти не было столько работы. А будет еще больше.Мать везет девятилетнюю Лизель Мемингер и ее младшего брата к приемным родителям под Мюнхен, потому что их отца больше нет – его унесло дыханием чужого и странного слова «коммунист», и в глазах матери девочка видит страх перед такой же судьбой. В дороге смерть навещает мальчика и впервые замечает Лизель.Так девочка оказывается на Химмель-штрассе – Небесной улице. Кто бы ни придумал это название, у него имелось здоровое чувство юмора. Не то чтобы там была сущая преисподняя. Нет. Но и никак не рай.«Книжный вор» – недлинная история, в которой, среди прочего, говорится: об одной девочке; о разных словах; об аккордеонисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне; и о множестве краж. Это книга о силе слов и способности книг вскармливать душу.

Маркус Зузак

Современная русская и зарубежная проза