Бур'ян

Поїзд прибув на станцiю заранi — опiвднi, але по розгаслiй дорозi йти було важко; версту по верстi мiсив ногами Давид, на кожному кроцi провалюючись у талому снiгу; iшов; iшов — уже й сонце сiдало, а вiн ще тiльки доходив до колишньої Ганiвської економiї. До слободи ще лишалося верст iз десять. Проте хоч пiзно, а був би таки дома сьогоднi — ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась iз — за саду ковалева халупка, така радiсть пройняла парубка — одразу вiдчув, що далi вже не пiде. Далебi, немаі чого поспiшати. Та ще поночi по такiй дорозi. Та ще… це ж i вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листi: либонь, вiдколи довiдалась, що незабаром вийде з лiкарнi, та вiдтодi щодня як очей не видивить. Увечерi аж за греблю, буваі, вийде — чи не бовванiі по дорозi з станцiї. "Стою, стою пiд вербами буваі, а тебе, любий, нема та й нема", — писала.

Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навiть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гiн яких двоі залишилось, а тодi звернути з шляху, перейти греблю i в хату отак — рип: "А здрастуйте лишень вам, люди добрi". Вiн навiть руку звiв до голови i нiби хотiв зняти шапку, та тiльки збив на потилицю i зiтхнув глибоко на всi груди.

Да, хороша — таки штука життя. Отак iти по грузькiй веснянiй дорозi — обвiяний молодим духом нестерпним талого снiгу, та землi, та вербових бруньок. Хороше! А що плутаі ноги втома та чавкаі в драних чоботях — дарма: ось i вiдпочине, i онучi просушить. О, ба! Спередi у темрявi блиснув вогник (видно, в халупцi свiтло засвiтилося). Хороше!

I враз нiби спiткнувся на якiйсь думцi. Аж нахмурив брови й щелепи зцiпив. Та й то всилу — силу переступив. I як лишилась уже позаду, не мiг iще й тодi, щоб не оглянутись на неї. А так, отодi в шелюгах, якби не наспiли були… Аж не вiриться, що це було. Та й усе життя отодi в Обухiвцi — не вiриться, що це була дiйснiсть, а не привидiлось у важкому маячному снi. I то в ньому, в химерному свiтi примар — вiн, Давид, тiпався, як у лихоманцi, белькотав посмаглими губами й бився, зi стогоном, щоб прокинутися — прорватися в дiйснiсть. А його… назад на арканi.

Це ж саме отут наздогнали були отодi. Ой гади ж, били як. А потiм, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневi на шию i — гайда. Оце згадав Давид — аж загорiлися роз'ятренi спогадом ноги, розбитi, в кровi: тягли ж на арканi по мерзлому груддi. Ще дякувати коневi, що не рознiс кiсток: як не поганяв його Тягнирядно, а вiн що зiрветься, та й стане, очi косить назад, хропе й цапуі. Поки — то вершник зiрве його знов, а Давид i одсапне тим часом. Проте як в село вже дiстались, всилу — силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цiлих чоботях виходив з дому, а то вже самi халяви телiпалися на ногах, а ступнi голi — саме шмаття м'яса. I отак просто до сiльради.

А потiм — льох у раймiлiцiї, допити й шелюги… Якби не наспiли були отодi, уже б нiколи з отого сну й не прокинувся. I як — то вони нагодилися саме тодi. Теплими пальцями торкнулася до повiк i одкрила їх. I на зоряному тлi побачив Давид її, Зiньчине, змучене й зрадiле обличчя. Оце i усе, чим спалахнув йому новий свiт пiсля довгого забуття i знову погас. Потiм отямився аж у ковалевiй халупцi. I вона, Зiнька, таки бiля нього. Розповiла, як одбили його; на руках пронесли хлопцi до хутiрця, а там Савка пiдводу в тiтки дiстав i оце в двiр уже свiтанком привезли нишком. "Тут не страшно вже", — потiшала. А сама i в хатi не сидiла. Уже потiм призналася, що сама боялася дуже i вартувала надворi весь день — чи не принесе їх i сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищi Давида заховати. Але їх не було. А вночi приїхали кiньми Гордiй Чумак iз Пiвненком (Iлько загадав). Розповiдали, що на селi такий переполох — i начмiлiцiї приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщiй ухопили Давида на пiдводу й на станцiю. (Поїзд опiвночi).

Е — ех, i не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду — нове життя… Iменно, Давиде: нове життя!

Аж скинув шапку i йшов отак простоволосий. Отак i в хату порiг переступив — шапка в руках, та й — "здоровi були".

Що вже радi були йому всi — не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про свої новини розповiдати. Степан був дома. (Ще в лiкарню Зiнька писала, повернувся вiн з Червоної Армiї). Був дома й дядько